Снідати – це добре. До того хлопець був мастак. А тут вже й вогнище горіло. Риба пахла так, що звірі з хащів на той запах виходили. Тільки наближатися не сміли. А поснідавши, хлопець був не проти знову вкластися на сонечку, що вже стало і взялося гріти все живе на землі.
– Ні вже, лежню. І не думай. На мене вдома робота чекає. А я тут з тобою бавлюся. Та вже мушу. Чого не навчив змалку, то мушу хоч тепер вчити. Та чи ж то вдасться? Вставай і ходімо. Дорога далека.
Зітхнув Іван і встав. А що мав робити? Чого доброго, батько ще костуром потягне. Він може. Правда, на собі Іван того костура не пробував. Батько його ніколи не бив. А його братам не раз діставалося. Тоді Іван над ними підсміювався. А зараз йому не до сміху було.
От ідуть вони, ідуть. Сонце вже й добре припікає. Аж з лоба піт тече. Коли дивляться – аж хата чепурненька край дороги. І криниця під хатою. Ото рай!
– Попросимося перепочити і хоч води напитися.
– Та я вже поїв би чогось доброго, – облизнувся Іван.
– Не заробивши, нема чого слину ковтати.
А тут і господиня вийшла. Молода та вродлива, чепурна і прибрана, як на свято.
– Здорові були, молодці, – привіталася.
– І ви здорові будьте, господине, – відповів старий.
– Звідкіля Бог провадить? І куди?
– Та от… Були далеко, а йдемо додому.
– А чи ж далеко ваш дім?
– Аж в Нечупайлівці, коли знаєте.
– О, світ не близький. Заходьте та перепочиньте трохи.
– А чи не можна у вас води напитися?
– Та чому ж не можна? Пийте на здоров’я. Вода у нас смачна. Всі хвалять. Моя хата край дороги, то кожен, хто йде, мою криницю не обмине. Посидьте трохи, а я зараз і обідом вас нагодую. От якраз борщ докипає та й вареники у макітрі ще теплі.
Іван аж слину ковтнув.
– Бачу, хлопче, вареники ти любиш.
І посміхнулася – як світлом всіх обдарувала.
– Та я й борщ люблю, – зашарівся хлопець.
– Видно, жінка у тебе добра господиня.
– Нема ще у нього жінки, – буркнув батько. – Ми удвох з ним господарюємо.
– О, а що ж так? Пора саме така, що вже і діточок бавити. Самому воно, знаєте, якось… От я, приміром, вдова. То так вже мені тяжко. Не так з роботою, як без любої розмови. Особливо взимку. Вечори довгі, самотні. Ото пряду, всі пісні переспіваю, а спати не хочеться.
– О, Іван теж співати любить. Кращий співака на селі.
– Справді? Ану давай спробуємо разом. Ми тихенько. При неділі воно й нічого.
Та як заспівали – аж верби заслухалися, а лелека здивовано так і завмер на своєму гнізді.
Туман яром,
Туман долиною,
За туманом
Нічого не видно.
Десь і пляшка наливки взялася. За піснями та розмовами обід затягнувся аж до вечора.