Прийшов хлопець на берег річечки, сів, схилив голову на руку та й зажурився.
– Їсти хочеться – аж у голові чемріє. Правда, є сухарі, що баба дала. Можна б… Та їх же ще розмочити треба. От якби хтось мені їх розмочив, то я б і з’їв.
Та розмочити сухарі було нікому – то так і сидів голодний та занедбаний з торбиною сухарів. Тут і знайшов його батько, що вирушив шляхами своїх синів. Старому дуже кортіло знати, як же влаштувалися його хлопці у тому нелегкому житті. Найперше він знайшов старшого сина. І шукати довго не треба було. Жив собі у сусідньому селі. Люди його знали і поважали. А що був гарний з себе і роботящий, то й гарну дівчину висватав. Вже й хату нову поставив, поле надбав, черідка дітей на подвір’ї бавилася. Зрадів Сидір своєму батькові, прийняв, пошанував, як годиться.
– Живіть, тату, у нас. Досить вам по світу поневірятися. Є у нас і хліб, і до хліба. Буде нам, буде й вам. Ми пошануємо вашу старість, а ви порадите нам щось розумне. У тому завжди є потреба.
Розчулився старий від такої синової щирості.
– Ні, діти. Дякую вам за хліб, за сіль і за добре слово. Та я мушу йти і подивитися, як живуть інші мої сини.
Попросив собі харчів на дорогу та й пішов.
Довго отак блукав, доки натрапив на слід свого середнього сина. А таки натрапив. І той порозумнішав. Важко працював, та без шматка хліба не був. Вже й дівчину нагледів. Збирався женитися.
– Не кличу вас, тату, до себе, бо ще не маю куди кликати. А з часом, коли розживуся, покличу вас, щоб вашу старість доглянути.
– Дякую тобі, сину, за хліб, за сіль і за добре слово. Але мушу я ще до молодшого сина звідатися. Тільки не знаю, де його шукати.
– Чув я, тату, про одного несусвітнього ледаря. Сидить він на березі річки, біля нього торбина з сухарями, та йому ліньки ті сухарі розмочити. То так і вмирає з голоду. А може й помер вже. Думаю, що то і є наш Іван.
Заплакав тут батько. Шкода йому свого безпутнього сина. Бо ж таки син. Взяв харчів, сякий-такий одяг, не для себе, а для сина, що десь, напевно, вже обносився, та й рушив у дорогу. Довго йшов чи не дуже, обшмульгався, черевики свої геть стоптав, а таки знайшов свого безталанного ледачого сина. Худий, блідий, обшмульганий, голова його закудлана, ледве теплий він від холоду і голоду. Сидів із заплющеними очима, нічого не чув і не бачив, приготувався до найгіршого, до смерті. Змія, відчувши, що це її здобич, тихцем підкрадалася до хлопця. Могла й не підкрадатися. Він і так не бачив її, бо на світ не дивився. Вже змія хотіла його вжалити – аж тут і батько нагодився. Замахнувся він на змію костором.
– Ти що, гадюко? Зовсім сором втратила? Хочеш напасти на немічного та недужого?
І гадюка відповіла йому людською мовою.
– Сором втратити, кажеш? Ха-ха! У мене його ніколи й не було. Ти ж бачиш, яке воно непотрібне ні собі, ні людям. Нащо таке і на світі має жити?
– А хто ти така, що вирішуєш, кому жити на світі, а кому ні? Іди геть, доки я не огрів тебе тим костором. Це мій син.
– А-а, то це ти батько того нероби? То це тебе треба було вжалити за те, що ти виховав такого непутящого сина.
Чоловік не на жарт розсердився і замахнувся костуром. Змія зашипіла і зникла. Тоді чоловік схилився до сина.
– Сину, Іване, подивися, це я, твій батько.
Заледве розплющив очі.
– Тату, я вмираю.