Я ВІТАЮ ЛЮБОВ
Я була така необережна
І товаришкам своїм зізналась,
Що тебе люблю. Була бентежна
І така хмільна, як ото зараз …
Не могла себе опанувати,
Не могла собою володіти.
Все чомусь хотілося співати
І сміятись. Плакати й радіти.
Я давно вже не була такою,
А можливо й не була ніколи.
Позбулася сну і супокою,
Поринала в світ якийсь казковий.
І тебе чекала, наче дива,
Чистого, справдешнього, як ранок.
Це була любов. Така правдива
І таємна, наче той серпанок,
Що ховає й не сховає вроду,
Бо красу не можна заховати.
Я співала серцю на догоду –
Не могла любити й не співати.
Потім буде біль і буде зрада,
Тільки того я не пам’ятаю.
Бо любов – то найщиріша правда
Й віра всіх жінок. Її вітаю.
НЕБО, ПОШЛИ МЕНІ РАДОЩІВ
Ти прийшов до мене
З рунного жита.
Ти прийшов до мене
З теплого літа.
Це ти приніс
Громи і дощі,
Мої сльози і мої
Радощі.
Я тебе зустрічала,
Як добру долю.
Ворожила потай
На свою доню.
А на сина не зважилась
Ворожити.
Я любила тебе –
І хотілося жити.
Липень млів, потім серпень
Прийшов здивований,
І садок пишався,
Як намальований.
Хтось нам заздрив, а хтось
За нас радів.
Я не знала на світі
Щасливіших днів.
Небо, пошли мені радощів.
Осінь тепер – це пора дощів.
Листя кленове
Лягає до ніг.
Поки що дощ,
А ще буде й сніг.
Це буде потім, колись.
Листя шепоче: «корись».
Осінь. Пора дощів.
Ще хоч би трохи
Радощів.
Голос мій злітає білим птахом.
Летить зі страхом
Кудись за моря
Любов моя.
Не відлітай від мене, любове.
Небо осінньо-казкове.
Осінь – пора дощів.
Боже, пошли трохи радощів.
ЛЮБОВ ПРОСИЛА ПОГЛЯДУ І СЛОВА
Моя любов жебрачкою по світі
Ходила і просила тільки слова,
Буденного і щирого такого,
І може запального, як моє.
Слова твої збирала я, мов квіти.
І дарувала їх своїй любові.
Вони були, як роси світанкові,
І присипляли сльози. Так вже є.
А може потай плакали й самі.
О, як же зле, коли слова німі …
Тобі здалось, що й того забагато.
Ти звик в житті чимало забагати.
Все, що побачив гарне, – то твоє.
Не ображайся, але так вже є.
Не вмів собі у чомусь відмовляти.
А я могла лише тебе любити,
До самозречення, і віддано, і вірно.
Комусь це може здатись неймовірно.
І що мені з тим почуттям робити ?
Любов … у ній вся слабкість і вся сила.
Вона нічого більше не просила,
Лише скупого погляду з-під вій,
Таких предовгих, як в того дівчати.
Мою любов ти звик не помічати.
Ну що ж … я добре знала: ти не мій …
Таку любов тоді лиш помічають,
Коли її раптово нестає.
А люди одне з одним розлучають,
Якщо на те якісь підстави є.
Або й нема. Тоді вони вінчають,
Докупи зводять, бо у них є смак
В житті завжди робити щось не так.
А як робити – вони добре знають.
Хоч подумки зведуть чи розведуть,
Похвалять чи осудять – це в них просто.
Чи хтось комусь не підійшов за зростом,
Чи за багатством – вже не в тому суть.
Бо в них жага до чогось незвичайного.
До явного, а краще, щоб до тайного.
Та цур їм ! Хай собі переживають
Чужі печалі, як своїх нема.
Нас зводити й розводити – дарма.
Разом ми не були та вже й не будем.
Ми з часом все закреслимо й забудем.
От тільки як мені з любов’ю бути ?
Вона не може просто так забути
Ні слів твоїх, ні погляду з-під вій.
І вже казала їй, що він не твій.
Вона не може того осягнути.
Морока мені з нею, щоб ви знали.
І вже просили, і вже їй казали –
Не допоможе, бо вона – любов.
Вона звільнилась від своїх оков,
Умовностей і комплексів. Я знаю,
Її нізащо не переконаю
Зректись його, забути, обійти.
Її переконати спробуй ти.