СТЕЖКА ЧЕРЕЗ МАМИН ГОРОД
Вже матері давно нема,
Лишився тільки слід від хати.
І на городі вже зима,
Бо нікому порядкувати.
Лише зосталась стежка та.
На ній роса, густа, краплиста.
По ній я йду через літа.
В ній стільки сенсу, стільки змісту.
І кукурудза, й картоплі …
Роса лоскоче босі ноги …
І йде та стежка по землі,
Верстає зверстані дороги.
І хати вже давно нема.
Вже осінь мерзне на покосах.
Лишилась стежечка сама,
І я по ній мандрую боса.
У МОЄМУ СЕЛІ
У моєму селі,
Мабуть, вишні цвітуть,
І медами гречки визрівають.
У моєму селі
Десь дівчата ідуть
І закохано хлопці співають.
У моєму селі
Магазин «Наталі».
З тим змирилися люди – вже звикли.
У моєму селі
Трактори на ріллі,
Коням кинули зверхній свій виклик.
У моєму селі
Не живуть ковалі:
Розвалилася кузня віддавна.
Та зате на землі
У моєму селі
Не забулась традиція славна.
Із давен, із віків
Шанувати батьків,
Шанувати старійшин прароду.
Тут живе, не згора
Символ правди й добра –
Дуже дерево мого народу.
Я прийду, поклонюсь,
До землі доторкнусь
І завжди пам’ятатиму, де я.
І в мені оживе
Щось велике й нове,
Дужа сила від роду Антея.
На святій на землі
У моєму селі
Я оновлюся тілом і духом.
А коли прийде час,
Не покинь, Боже, нас,
Хай на груди земля ляже пухом.
ДИХНУТИ Б …
Дихнути б тільки повними грудьми
Десь там у полі, звідки родом ми,
Цілющого повітря, аж хмільного.
Здається, більш не треба вже нічого.
Якби ще заспівати пісню ту,
Що ронить пташка на своїм льоту.
Так заспівати, щоб озвалось поле
І щоб в душі запахли полини,
Щоб вітерець прилинув з далини
І не покинув вже тебе ніколи.
Щоб ожила знівечена душа
І помолилась Богу, вільна, тиха,
І щоб на світі стало менше лиха,
І хай воно до нас не поспіша.
ЖИЛА – ЯК ЖИЛА
Колись мене малу
вчив батько, вчила мати,
і я науку ту
онукам передам.
Байдужих не люблю,
про злих не хочу знати,
а друзям без жалю
я всю себе віддам.
Наука та була
така проста і чесна,
що я її взяла
на все своє життя.
Пливуть мої літа
за обрій чи по Деснах,
а я собі живу,
живу без каяття.
Ділила хліб і сіль,
не кривдила нікого,
не мала ворогів,
а заздрісні були.
У добрі й злі часи
молилася до Бога.
Не ждала від людей
хули чи похвали.
І наклепи були,
плітки і пересуди,
що іноді в душі
аж закипала злість.
Та знала я одно,
що люди – просто люди,
і що за вчинок свій
з них кожен відповість.
Коли чужа біда
в мої ударить груди
і болем запече
покута або гріх,
дорогу до воріт
покажуть добрі люди.
Ворота відчиню
і обігрію всіх.
ВМИРАЛИ КВІТИ
Вмирали квіти на вікні,
Точнісінько, як люди.
Вмирали квіти на вікні –
І більше їх не буде.
Мені їх хтось подарував
За вірші в нагороду.
Вони цвіли. Їх хтось зірвав
Людині на догоду.
Вони були, вони цвіли,
Від розпачу шаліли,
Своєї дивної краси
Нікому не жаліли.
І дивний смуток полонив
Мою бентежну душу.
Я квіти ті в своїм житті
Запам’ятати мушу.
Вмирали квіти на вікні
У кришталевім лоні.
Були самотні і сумні,
Покірні й безборонні.
Вони ще начебто цвіли,
Ще око чарували.
Їх не було і ще були.
Жили і вже вмирали.
МОНОЛОГ
АБО ДІАЛОГ З СОБАКОЮ
– Не гавкай, псе. Тебе я не образив,
Не покусав, і навіть не набив.
В чужий город ані в садок не лазив,
Поганого нічого не зробив.
Ну п’яний, факт. Набрався аж до гички.
Таких повнісько. Ну чого гарчиш ?
Ти кидай ті дурні собачі звички,
Бо тим однак нікого не навчиш.
Не гавкай, псе, я, як і ти, голоден.
Та є у мене ще одна біда:
Я, брате, без горілки вже не годен.
А то коштує, знаєш, не вода.
Хоча й вода тепер не безкоштовна,
Як сир, як масло і як ковбаса.
Чого ви стали ? Йдіть собі, шановна.
То не до Вас. До кого ? А до пса.
Замовк собака. Вже не гавкав, слухав.
Зітхав і позіхав, крутив хвостом,
То лапою живіт знічев’я чухав,
То підвивав співбесіднику в тон.
– Я трохи п’яний. Признаюся чесно.
Пив за чужі, своїх давно чортма.
Посиділи, скажу тобі, чудесно.
Пив на халяву – значить, задарма.
І випивка, й закуска, – все на славу.
Колега ставив і мене гукнув.
Мене давно не кличуть на забаву.
А тут гукнули – й я собі хильнув.
Я теж колись був пан, чи пак, добродій.
Ну, а тепер під плотом, як і ти.
Ти тут не сторож, та і я не злодій.
Нема що красти тут, ні стерегти.
От ти – собака, а не маєш буди.
І я не маю хати. Бачиш як …
А хто нам винен ? Люди, брате, люди.
І з ними кепсько, і без них ніяк.
Як хочеш, твоїм приятелем буду.
А їсти я не маю – й не проси.
От завтра я тобі змайструю буду,
Щоб ти притулок мав, як людські пси.
Ходи сюди, посидимо, братухо.
І пес пішов. Неначе зрозумів.
Той осмілів, почухав псові вухо.
– От якби ти ще й говорити вмів.
Давай заснемо. Тепло так і гарно,
На небі зірно – будем без дощу.
От тільки так чомусь на серці хмарно.
Та смуток в душу я не допущу.
Ти не нервуйся. Ах, ти, хитра мордо !
Аби лишень нікого не кусав.
«Собака – то звучить принаймні гордо» –
Один розумний чоловік писав.
Здається, він писав не про собаку,
Та всеодно. Собака – то, брат, клас.
Якби ти раптом взяв та й забалакав.
Я уявляю, що б сказав про нас.
От чесне слово ! Завтра вранці встану …
Не дуже зранку, як спаде роса.
Я на сніданок щось тобі дістану.
Можливо навіть буде ковбаса.
Попрошу Олю, Галю чи Тетяну,
Скажу, що не для себе, а для пса –
Вони дадуть. От тільки вранці встану –
І, чесне слово, буде ковбаса.
Живи собі спокійно й не журися.
Не ми одні – таких багато є.
По-філософськи на життя дивися.
Приймаєм те, що доля нам дає.
Не їздять гицлі – їм шкода бензину.
Мене ж ніякий гицель не візьме.
Собаку цінять більше, ніж людину.
Не віриш ? Чесне слово ! От … бігме !
Життя моє, що не кажи, собаче,
Як і твоє. Тому ми й не чужі.
Голодне, часом п’яне і ледаче.
А ще оте призирливе – «бомжі» !
А хто такі бомжі ? Ті самі люди,
Що раптом опинились на межі.
Без хати я живу, а ти без буди –
Виходить, що обидва ми бомжі.
Шкода, що ти не п’єш. Ото, брат, штука.
Якби ти випив, то б заговорив.
Але й не пий – моя тобі наука.
Тебе Всевишній не на те створив.
Ох ! Завтра буде голова боліти.
Я буду злий, ще зліший від собак.
Ти думаєш, хтось здатний пожаліти ?
Аякже ! Пожаліє ! Тільки так !
Навіщо пив ? – хтось скаже. Правда, правда.
Навіщо пив ? А дідько його зна.
Тому тобі, мій друже, моя рада:
Не пий. Горілка – то біда страшна.
Спочатку ніби душу обігріє
І наче серце трохи звеселить.
А потім … ні розради, ні надії,
На ранок тільки голова болить.
Минала ніч. Вже місяць був на прузі,
Вже ранок десь підходив до межі.
Обнявшись, спали, наче вірні друзі,
Людина і собака – два бомжі.