ТАМ ДИХА СТЕП

(Розмова з музою)

– Де ти була, моя примхлива музо ?
Куди ходила ? У які краї ?
Чи завела нових цікавих друзів ?
Чи розгубила і старих своїх ?
– Ні, друзів я старих не розгубила,
Хоча й нових, либонь, не завела.
Була в степу. Там кланялась могилам.
А степ буяв, шуміла ковила,
Іржали коні, і шаблі ламались,
Козацтво билось і лилася кров.
– І ти, моя хороша, не злякалась ?
– Ні, не злякалась. Там була любов.
Любов до України, віра в Бога
І слава, що ніколи не вмира.
А де любов, там завше перемога,
Там торжество і правди, і добра.
Ті козаки в твої прийдуть ще вірші.
І оживуть, і встануть із могил.
Воскресне слава. Тільки ти повір ще:
У тебе стане і снаги, і сил.
– Ти пошукай молодших. Що я можу ?
– Зневіра знову ? Меч свій не ганьби.
А я навіщо ? Надихну, поможу,
Лише люби, лише свій край люби.
Люби свою стражденну Україну.
І хай це будуть не пусті слова.
Люби її до болю, до загину.
Загинеш ти, вона ж буде жива.
– Ти пахнеш сонцем, м’ятою і полем,
І чебрецем, і росами ночей.
Де ще була, моя химерна доле ?
Не на Парнасі розважалась чей ?
Де твій Пегас ? Знов погубив підкови ?
Розволочився твій крилатий кінь.
– Він був зі мною. Кинь оті розмови.
І докоряти теж мені покинь.
Давно вже не була я на Парнасі.
Пегас зі мною, легкий, наче пух.
Розваги, знаєш, зараз не на часі.
Будити треба незнищенний дух.
Люд огрошів, знівечивсь, приземлився,
Ідеями нікого не проймеш.
Давно вже дехто й Богу не молився.
Я знаю, віри ти мені не ймеш,
Та все це правда. Блякнуть ідеали.
І люди забувають про святе.
Мовчать поети. Пишуть дуже мало.
А якщо пишуть … зовсім не про те …
Скорила світ долярова банкнота.
Боротись з нею в мене сил нема.
Молюсь за тих, чиє життя – марнота,
Хай Бог додасть їм сили та ума.
– Послухай, музо, ти мене лякаєш.
Твої слова – як льодяна печать.
– А ти, либонь, сама того не знаєш ?
Всі про те знають. Знають, та мовчать.
І ти мовчиш. Чого гріха таїти ?
Берися за роботу і твори.
Коли не ми, то, може, наші діти,
Бо наш народ, народжений згори,
Не може так зачахнути і вмерти.
Він мусить відродитися з оков.
Чи зрозуміла хоч мене тепер ти ?
Братерство, віра, слава та любов.
– Ти нам говориш істини відомі.
Те все ми добре знаємо й самі.
Та тільки хто господар в нашім домі ?
Скупі слова, а часом і німі.
– Німі слова ? Таке я вперше чую.
Їх, видно, я не здатна оживить.
Збирайся. У степу десь заночуєм.
А там і Бог тебе благословить.
Мого благословення, видно, мало.
Там диха степ, там пахне ковила …
Ти ще в степу, либонь, не ночувала ?
Поеткою тоді ти не була.
Коли до тебе схилиться зірниця,
Чумацький віз сипне на землю сіль,
Тоді тобі урочий сон насниться,
І зрозумієш, хто ти і звідкіль.
А як на дні оновленого серця
Засвітить щось, як вранішня зоря,
Тоді з віків до тебе степ озветься,
І ти почуєш думу кобзаря.

ПРИГАДАЙ, ЯК КОЛИСЬ
(Розмова з музою)

Десь дерева колишуться
У снігу на вітрах.
Не пиши, як не пишеться.
Це зневіра чи страх …
Твоя муза натомлена
І Пегас без підков.
Прийде мрія оновлена –
І озветься любов.
Сніг летить, аж виблискує,
Сіє холод в душі.
Нахились над колискою,
Там ще сплять спориші.
Хай ще сплять, хай ще ніжаться,
Додивляються сни,
Доки зимонька сніжиться,
До весни, до весни.
Муза мліє від холоду.
– Ти накинь мою шаль.
Натерпілася змолоду,
А тепер тобі жаль.
Ти, голубко, розніжилась,
Любиш дім і тепло.
Пригадай, як колись було,
Пригадай, як було.
Йшли з тобою заметами
В черевичках благих,
І стежки непрометені
Заховав білий сніг.
А над нами сміялися
Холоднеча й пітьма.
Тільки ми не здавалися,
Я була не сама.
Я тоді тільки вчилася,
Набиралася сил.
Ти до віршів просилася,
Ще Пегас був без крил.
Натерпілися всякого.
А благеньке пальто ?
Хоч би хто нам подякував
Чи помітив би хто …
Та нічого. Минулося.
Але ж все це було …
Ти чому не роззулася ?
Ну, скоріш у тепло.
Доки мостить зима свої
Через ріки мости,
Засвіти лампу гасову
І коня відпусти.
Певно, воду він питиме
Із карпатських джерел.
І застука копитами,
Полетить, як орел.
І копит стукіт чуємо,
Десь помчав наш Пегас.
Ну, а ми поримуємо,
Доки маємо час.
І хай вірші напишуться
І веселі, й сумні.
Десь дерева колишуться
У зимовому сні …

ОНУЧКА СТЕПУ

В душі так терпко пахнуть полини.
Звідкіль вони прийшли у мою душу ?
Чи їх вітри принесли з далини ?
Чи я за те ще й дякувати мушу ?
Запевне, мушу. Господи, прости,
Даруй мені ті сумніви і сльози.
Стою вже я до тебе на дорозі
Й чекаю, що колись покличеш ти.
А пам’ять, закодована, мовчить,
Виносить пісню і кобзарську думу.
Невже вона нікого не навчить
Добути з серця хоч краплинку суму
За вольним степом, брязкотом шабель,
Іржанням коней і козацьким духом ?..
Стоїть, мов на сторожі, журавель …
Це так було давно … земля вам пухом …
Хто чув той плач сплюндрованих могил,
Коли наш розум трактором рівняли ?
Народе мій, тобі додасться сил,
Ти тільки не забудь ті ідеали.
Повіяв вітер. Десь аж з давнини …
Здається, знов ускочив хтось в халепу.
Чому так терпко пахнуть полини ?
Мабуть тому, що я – онучка степу.

ОЗВІТЬСЯ ДО МЕНЕ

Панно Лесю, озвіться до мене
З тих далеких незнаних світів.
Бо, якби я почула ваш голос,
То озвався б і вітер, і колос,
І той птах, що у небо злетів,
Несучи ваше слово огненне.

Бо, якби я почула ваш голос,
Я могла б так багато зробити.
Обізвалася б птахом до нив,
Край отой, що і вас полонив,
До знетями, до щему любити.
Тільки б якось … почути ваш голос.

Панно Лесю, якби перейняти
Вашу пісню і силу таємну,
Що у серці живе й не вмирає,
Що в палкому вогні не згорає
І виплекує вірність взаємну,
Силу ту, що від рути і м’яти.

Та земля таких родить не часто.
Вас зродила з волинського лісу.
Тільки нам не дано тії сили.
Добре, Лесю, що ви запалили
Ті вогні, переможні, урочі,
Що прорізали темряву ночі,
Розірвавши темнотну завісу,
Обіцяючи зоряне щастя.

Хочу жити, крізь сльози сміятись,
Прислужитись народу в борні.
Панно Лесю, озвіться до мене
І велике чуття незбагненне
Передайте, аби в наші дні
Без надії таки сподіватись.