А МРІЯЛОСЬ … А ДУМАЛОСЬ …
(Світлій пам’яті Люби Мельничук)
Її нема … І вже не має значення,
Кого любила, хто її кохав,
Кому колись призначила побачення
І не прийшла, а він її чекав …
Чиясь дружина, мама і бабуся.
Все відболить і висохнуть літа.
За всіх судити знову ж не беруся,
Але минає горя гострота.
Вже якось так влаштована людина.
Це може добре, а можливо й зле …
Минає найскорботніша хвилина,
А потім все тихенько відпливе.
Забудеться в життєвій круговерті.
Це буде потім, згодом, аж … колись.
Не можна захиститися від смерті,
Хоч ти корись їй, а хоч не корись.
А мріялось … а думалось … та що вже ?
Ось тут і все. Горбочок на землі.
Холодний вітер голови куйовдить.
Проблеми, і великі, і малі, –
Усе ось тут, у замкнутому колі.
Була людина – мов і не було.
Сніг падає, розважно і поволі,
Заносячи нове її житло.
ТИ НЕ ЗМІГ …
Повернися, ще маєш шанс,
Ще мій смуток не обмілів.
Повернись не заради нас,
А заради наших синів.
Та не чув мого крику ти,
Не почув, як заплакав син.
Більш не буду я кликати.
Вже забракло і сліз, і сил.
Ти летів на чужий вогонь.
Глухо бився в закрите скло.
Сивина прилипла до скронь.
Не зігріло чуже тепло.
Ти поранив собі крило
І упав на суху траву.
Більш ілюзій вже не було.
Ти повторював: «Я живу !»
Так, ти жив, але був без крил.
В серці десь заблудився спів.
Світ, котрий ти собі відкрив,
Не прийняв тебе, не зігрів.
Так проходив за днями день,
Так проходив за роком рік.
Ні любові, ані пісень –
Ось на що ти себе прирік.
За тобою журився дзвін,
Сумував за тобою Львів.
Ти пішов з цього світу, бо він
Не прийняв тебе, не зігрів.
Опадали з дерев листки,
Осінь плакала за вікном …
Смерть здолала тебе таки,
Чи спочинком, чи вічним сном.
Не приходь і мені не снись –
З потойбіччя нема доріг.
Коли кликала: – повернись,
Ти не зміг тоді, ти не зміг …
ВЕСНОСПІВИ
ЛЮТИЙ І ВЕСНА
Лютий ще завзято бадьорився,
Та сніги звелися нанівець.
Він стояв й розгублено журився,
Що в зими такий сумний кінець.
«Те дівчисько, молоде й зелене,
та весна … їй рано ще. А вже
так і в’ється хмелем біля мене
і дороги пильно стереже.
Що за клімат – і не розбереш ти.
Я ж зимовий місяць ! В чому річ ?
Свою силу втратив я дорешти,
і морози повтікали пріч.
Ще б війнути снігом та морозом,
віхола хай землю замете.
Та тьмяніє мій старечий розум,
як дивлюся на дівчисько те».
Лютий все стояв і посміхався.
І напевно вже давно забув,
що коли він лютим називався,
бо чи не найхолоднішим був.
А весна сміялася струмками
І творила кожен день дива.
Весно, весно, що ти робиш з нами ?
Але ти, голубонько, права.
ВДІЛИ МЕНІ ВРОДИ
У сопілки заграли вітри,
Розбудили весну стоголосу.
Потягнулась, поправила косу
І на світ подивилась згори.
Ворушила ногами сніги,
Розтопила льоди кучеряві.
Заясніли квітками луги,
Засвітилися росами трави.
Залишили роботу дівчата.
Не сваріть їх, матусі, за те.
Вже весна їх покликала з хати,
Бо черемха так рясно цвіте.
А з садків, а з гаїв, а з лісів
Ті птахи, що летіли крізь зими,
Заспівали на сто голосів,
І весна засміялася з ними.
І мінився закоханий світ,
Задивилась верба в ясні води.
Весно, весно, вділи мені вроди
Хоч на схилі оманливих літ.
ПРОЛІСОК
Он пролісок проклюнувся. – Куди ти ?
Ще холодно, і ще не сходять квіти.
Тобі ще рано. З’їсть тебе зима.
Не слухає. І тягнеться до сонця.
І дужчого не треба оборонця
Та й дужчого від проліска нема.
На диво це аж дихати боюся.
До квітки лиш губами притулюся.
Такий тендітний, як дівоча мрія.
Та не здолала все ж його завія.
Він дихає життям в моїй руці,
Як праведного сонця промінці.
Він прокладає вже весні дорогу,
Він їй віщує славну перемогу.
Цей пролісок – найперший посланець.
Весна таки прийшла. Зимі кінець.
І буде радість, і зійдуть сніги,
Проснеться ліс і зацвітуть луги.