НЕ ПРИХОДЬ
Не приходь, Андрійку,
Жалю не роби.
Маєш свою жінку –
От її й люби.
Кажеш, помилився ?
Взяв собі не ту ?
На майно дивився,
Не на красоту ?
Сам собі придумав
Отакий куліш,
А тепер, як хочеш,
Так його і їж.
Це не Бог карає,
Доля не дає,
Кожен вибирає
У житті своє.
Той любові хоче,
Той багатства лиш.
Не дивися в очі
І мене облиш.
Сам собі придумав
Отаке життя.
Не шукай у мене
Навіть співчуття.
Не поводь бровами
На мій перелаз.
Вогник був між нами,
Та давно погас.
ДАВАЙ ЗУСТРІНЕМОСЬ
Живе на землі людина,
Вона ще не знає мене.
Це, може, моя половина.
А раптом вона обмине ?
Де та стежина чи кладка,
На котрій розминутись не можемо ?
В житті не буває все гладко.
Давай ми собі допоможемо.
Давай зустрінемось зранку,
Коли прокидаються всі,
Коли сонце вдяга вишиванку
І сміється трава в росі.
Давай зустрінемо вечір
У росяному садку,
Коли прохолода за плечі
Обнімає пісню дзвінку.
Давай серед дня зустрінемось,
Щоб на виду у всіх,
І в очі пильно подивимось.
Хіба це такий вже гріх ?
І міцно за руки взявшись,
Підемо в життя удвох.
Нехай відтепер і назавше
Благословить нас Бог.
ЗУСТРІНЕМОСЬ КОЛИСЬ
Хилився день до вечора на плечі,
Десь там синіло море в далині.
Ти говорив такі відомі речі.
Твої слова, як музика мені.
Вдягнуло небо темну вишиванку.
Які ж то темні ночі у Криму.
Він говорив. Я слухала б до ранку
І вірила, так вірила йому.
Всю ніч шаліли голосні цикади,
Що славили і море, і любов.
Ні в кого не питала я поради,
Хотіла тільки, щоб ти знов прийшов.
Сміялися далекі ясні зорі,
Величні і манливі – хоч лети.
З минулих літ і в радості, і в горі
До мене знову поспішаєш ти.
Одне я знаю: в зоряному леті
Зустрінемось з тобою ми колись,
Як справжні музиканти і поети
Ті, що любились і що не зійшлись.
ЗІ СВЯТОМ НАОДИНЦІ
Згадую Нові роки минулі,
як сама сиділа за столом.
Дітки-малолітки вже поснули
безневинним і солодким сном.
Я сиджу, підперлася рукою,
одинока, грішна і сама …
В серці ані смутку, ні спокою,
тільки порожнеча і зима.
Може в гості хтось би і покликав,
та куди з дітьми ? І я не йду.
Їм без мене втрата невелика,
а мені без них … Сиджу і жду.
Як маленька, я чекаю дива.
Все чекаю казки, як колись …
Ніч така зимова і правдива,
хоч ставай навколішки й молись.
А надворі галас, сміх і кроки.
Диво мою хату обмина.
Це либонь мої проходять роки.
Все повз мене. Я сиджу одна.
Дзвонить телефон, не замовкає.
Дзвонять друзі, дзвонять вороги.
Я чомусь його не відключаю,
жду, що хтось подзвонить дорогий.
– Як ти там ? – Нічого. Так, святкую.
Бо не всім же правду розкажу.
Весело сміюся і блазнюю.
– Що роблю ? На зорях ворожу.
І сміється посуд у серванті,
жалібно видзвонює кришталь.
Туга сходить на сумне бельканто,
вторить їй жіночий ревний жаль.
Свято наодинці … це так страшно.
Й досі сльози на очах чомусь.
Добре, що це день позавчорашній.
Як згадаю, то й тепер здригнусь.
Знаю, за любов платити треба –
ту сльозу, солодку чи гірку.
Та для чого посилає небо
для жінок покуту отаку ?
Пити наодинці не годиться,
до добра таке не доведе …
Рік Новий … яка сумна традиція.
Не зустріну – він однак прийде.
З СУМНИХ МЕЛОДІЙ
ТИ НЕ ЗНАВ, З КИМ ЙТИ ТОБІ ДО БОЮ
В горнилі часу плавились серця.
А ти шукав оновлення чи згуби.
Був невгамовний і до щему любий.
Тобі здалась тісною клітка ця.
Такий вогонь у серці вирував,
Така жага і полум’я палюче.
Ти мав згоріти. Мусив. Неминуче.
От тільки … хто б тебе порятував ? ..
Ніхто не міг. Та й не було кому.
Тут всі були заповнені собою.
А ти не знав, з ким йти тобі до бою.
Й пішов в нікуди. Вийшов у пітьму.
З ромашок сльози капали на сніг,
Дзвіночки бились у квітковій гамі.
Ти залишив печаль дружині й мамі.
Ти переміг. Так страшно переміг.
Стояла тихо змучена жура.
Пішов з життя, нічого не сказавши.
Пішов від нас віднині і назавше.
Хоч добре знав: тобі ще не пора.
Страшна ціна, але ти переміг.
Нехай за те не гнівається небо.
Хмарки пливли. Пливли уже без тебе.
І вже без тебе тихо падав сніг …
ЛІКАРЕВІ, КОТРИЙ …
А вона вам вірила, як Богу,
Лікарю з байдужими очима.
Скільки літ за вашими плечима ?
І скількох ви провели в дорогу,
В ту дорогу, звідки не вертають ?
Ні, вони вже вам не дорікають.
Їх нема. Ви можете сидіти
і спокійно допивати каву.
А між тих … були можливо й діти ?
Не відповідати – ваше право.
Все ж, були чи ні ? І їхні мами
Всі скарби були віддати ладні.
І хилились мовчки перед вами,
в розпачі, сумні і безпорадні …
Лікарю з холодними очима,
скільки їх за вашими плечима ?
Їм на цвинтар слалася дорога,
а вони молились, як на Бога.
Як же ви наважились ? Як сміли
братися за те, чого не вміли ?
А вона, ота вродлива жінка,
як на вас дивилася благально …
Знаєте, це так антиморально,
що бракує слів. Одна сльозинка
хоч би ваші вії оросила.
Лікарю, ви та пекельна сила,
що надією серця наповнить вщерть,
потім з ваших рук хлюпнеться смерть.
Вранці, серед дня і опівночі
зусібіч на вас зоріють очі.
Можна збожеволіти. А ви …
Ні, не опускайте голови.
Подивіться в їхні мертві очі
Й кожного спитайте, що він хоче.
Ні, вони вже вам не дорікають.
Та чекають, ще чогось чекають.
Ви скажіть: – я вам не допоможу.
Я тепер … нічого вже не можу.
Що ж ви мовчите ? І ще вас прошу
їхнім рідним повернути гроші.
Що ? Нема ? А гривні ? А доляри ?
Донька полетіла на Канари ?
Син ваш вчиться у престижнім вузі ?
Жінка скаже що ? Що скажуть друзі ?
Зрештою, це особиста справа.
Ах, вже охолола ваша кава …
Лікарю з бездушними очима,
Хтось стоїть за вашими плечима …