СТАЛО МЕНШЕ НА ОДНУ ЛЮБОВ

Була любов, було вечірнє місто,
Високий Замок, золото дерев.
І сходило врочисто й променисто
Святочне диво. Величавий лев
Нам посміхався. І мені здавалось,
Що буде так довіку, назавжди.
Мені тоді і плакалось, й співалось,
Не віщувало серденько біди.
Яка біда ? Була любов, як злива.
Я так безмежно вірила тобі.
Була любов – і я була щаслива.
В душі і в небі – барви голубі.
Це так було давно і так недовго.
Чи то й було ? Щось віри я не йму …
Крутили «Танець на майдані Конго».
Я посміхалась: «Конго ? Ну чому ?»
Снувало літо вже у Стрийськім парку,
Під сонцем розімлілий ліс дрімав …
Курив ти за цигаркою цигарку,
І що мені сказати – сам не знав.
Та й чи було потрібно говорити ?
Високо в небі десь літак летів …
Мене було так легко одурити,
Та ти не міг чи просто не хотів …
Ми розлучались. Терпко пахли квіти.
Сховалось сонце. Раптом дощ пішов …
І від сьогодні на широкім світі
Вже стало менше на одну любов.
Замовк чомусь ти раптом на півслові.
У мене в серці – розпач і печаль.
І стало жаль мені чомусь любові.
Ні, не себе, любові стало жаль.

ПОШЛЮ У ТИСЯЧІ НОЧЕЙ

Цілує сонце пелюстки
Й націлуватися не може.
Допоможи нам, милий Боже,
Любов пронести крізь роки.
Пошлю у тисячі ночей
Я трепетне своє зітхання
І вип’ю з дорогих очей
Напій цілющого кохання.
Любов … напиток цей для двох,
Такий п’янкий, такий жаданий.
Лише б відвів розлуку Бог,
Лише б не зрадив мій коханий.
Не обійди, не обмини.
Я тут, єдина, лиш для тебе.
Я зіткана із таїни,
Мене тобі послало небо.
Я тут, я кличу. Тільки ти
торкнешся – обізвусь струною.
Ти пригорни й не відпусти,
І будь зі мною, будь зі мною.

НЕ ПРИХОДЬ, ЛУКАШУ

Ти Лукашем в мої приходив сни,
І чарувала ніжно так сопілка,
Що одягали шати ясени
Й серед зими бузкова квітла гілка.
Як жаль, що ще так довго до весни,
Що сивина у коси заплелася.
Чому, Лукашу, ти приходиш в сни ?
Навіщо я така тобі здалася ?
Ти не приходь й даремно не хвилюй.
Я вже давно не Мавка й не Килина.
Собі ти інший образ намалюй,
Бо не для мене зацвіте калина.
Калина також любить молодих,
Щоб соловейка слухали до ранку.
Сопілки голос похитнувсь й затих,
Та сон тримав мене, мов полонянку.
Ти не приходь, Лукашу, в мої сни,
Не згадуй те, що марилося змалку.
Ти почекай, юначе, до весни.
Весна настане – йди шукати Мавку.

ЦЕ, ПЕВНО, ВЖЕ ВЕСНА ДО НАС ІДЕ

Моя любов живе десь на землі,
Оплакана, омріяна, забута.
Весна і осінь в неї на крилі
І пісня на устах, колись почута.
Живе собі, самотня і сумна,
Ніхто її не кличе за дружину.
Та й в дім чужий не квапиться вона.
В руках тримає плекану жоржину –
Єдиний спогад про минулі дні.
А більше не зосталося нічого.
Коханого нема … давно в труні.
А що для неї всі скарби без нього ?
Живе, сумна, немов і не живе.
Лиш іноді озветься щось у грудях –
І зрине пісня, мов чуття нове,
І пісня та розбудить щось у людях.
І трепет дивний між людьми пройде,
І всі серця заб’ються в унісон.
А я не знаю, сон це чи не сон …
Це, певно, вже весна до нас іде.

ЛЮБОВ ПОВЕРНУЛА НА ВЕСНУ

Я сьогодні плестиму риму
І до ранку вже не засну.
Сонце вже повернуло на зиму,
А любов моя – на весну.
І сміється з мене хурделиця,
І сміється мороз на шибках:
– Сивина вже у косах стелиться,
А ще любощі у думках.
Чи тобі зрозуміти, хурделице ?
В тебе серце й думки льодяні.
А мені буйним хмелем хмелиться
Те, що випало навесні.
Не залякуй мене, морозище.
Сивина у косі ? Овва !
Мною серце керує, не розум ще,
І йде обертом голова.
Я сама із себе дивуюся.
Що там витівки несамовиті ?
Підмалююся, пофарбуюся –
І зустріну весну в повноцвітті.
Що там буде – потім побачимо.
Так відразу і не збагнеш …
Те, що суджено, що призначено,
Не об’їдеш, не обминеш.