«Якби мені не тиночки»

Ніхто не знав, звідки з’явилася Федора у нашому селі. Роки були важкі, повоєнні. Всяке ставалося з людьми. У Федори ніхто ні про що не питав. Була ще не стара, міцної статури, завжди усміхнена. Чи маскувала за усміхом своє лихо, чи за вдачею така була, – до ладу ніхто не знав. Жила у хаті-пустці, яких тоді багато було на селі. Є вони й зараз. На жаль. Було у Федори двоє дітей: хлопчик Івась і дівчинка Мариня. Не Маруся, не Марічка, а так і звали її – Мариня. Івась був старший, але виглядало так, що не Івась виховував Мариню, а Мариня Івася. Дівчинка у всьому верховодила. Бо Федора що? Цілий день у роботі. Люди знали, що її можна покликати, то й кликали. У тих вона вовну пряла, бо такої рівної і тоненької нитки ніхто не виведе, у тих дітей бавила, біля слабого сиділа чи на городі поралася. За те їй щось перепадало: то хлібина, то шматок сала або крупи чи муки. А часом і одежину хтось підкине. Нічим не гребувала. Дякувала і брала. Таке було життя. Сидить було, пряде та й пісню співає. Пісня давня, якась наче нетутешня, сумна, як осінній день, що хилився вже до вечора. Read More

Її хата була була зачинена на колодку. А що там було зачиняти? Так, для годиться. Щоб не поглумився хто… Явдошка у всьому любила порядок. Господині нема – значить, хата має бути зачинена. Вікна Явдошка сказала не забивати. Нехай хата-пустка дивиться на світ. Бо вікна – то її очі. Пощо їх забивати? От і все. Плаче Явдошка. Сидить на постелі і плаче. Та так гірко, так розпачливо, наче з білим світом прощається. Read More

Я ЗНАВ, ЩО ТИ ЖИВА

Ця історія, на жаль, не вигадана. Вона має свій початок і свій кінець, взятий з життя. Так було. А середину, вибачайте, авторка придумала сама. Не зовсім придумала, а скористалася з чиїхось розповідей. Особливо прислужилися розповіді тих людей, що працювали у дитячому будинку. А ще спогади тих дітей, що там росли. Правда, йдеться про дітей старших за віком. Бо що може пам’ятати маля, немовля, залишене матір’ю? Read More

ЮРКОВА ДОЛЯ.

Вона приходила доглядати його дітей. Дівчинці років десять було, а хлопчикові вісім років. Не маленькі, але ще самі собі ради дати не могли. Аще якась курка трималася. Бо більше не було нічого. Курка – заради яйця для дітей. З куркою мороки не було: якусь барабольку зварити, сипнути чого-небудь – то вже й діти самі могли. А з коровою чи навіть з козою то вже клопоту більше: треба чимось годувати. А чим? Влітку ще хоч трохи пасти можна погнати. А взимку? Отож-бо й воно. Ганя й сама нічого не тримала з тієї ж причини. Дві її доньки, що були трохи старші за Юркових дітей., чужу худобу пасли, то й мали і молоко, і сяку-таку хлібину, часом мищину муки чи торбинку круп. Отак і жили. Тяжкі то були роки. Та ніхто не скаржився, бо не було кому. Хіба Богу подумки. Зітхала Ганя. Молилася і зітхала. Та йшла до людей на сякі-такі заробітки. Та ще от…Приходила Юркових дітей доглядати. Обпере їх, помиє, голови їм повичісує, позашиває одежину. Віруня ще нічого, а Івасик обношувався до гноття. Вже й не знала, чим тут дитину прикрити. Скорше б вже той Юрко повернувся. Нехай би вже він клопотався, де тієї одежі набрати. Жінка Юркові померла. На сухоти слаба була. А Юрко в тюрмі сидить. Рік має відсидіти. Read More

ЩАСТЯ, ЯКОГО НЕ БУЛО

Насправді вона звалася Оксана. Але це ім’я видалося їй якимсь негармонійним з її особистістю, а може навіть мало якийсь буржуазний присмак. Стверджувати того вона не могла, але так їй здавалося. Тому… Тому Оксана сама змінила свої осоружне ім’я. Ні, по документах вона так і залишилася Оксаною. Тут вже нічого не зробиш. А в житті вона вимагала, щоб її називали Аделіною. Це було оригінально. Ні в кого не було такого імені. Спершу всі над нею сміялися, а потім – нічого, звикли. Хтось називав її Адою, хтось – Ліною, а хтось називав повним іменем – Аделіною. Тільки мати ніяк не хотіла коритися примхам доньки, не хотіла іти у неї не повідку і вперто називала її Оксаною. Read More

Я тоді жила у Львові по вулиці Торф’яній у гуртожитку від підприємства, де працювали сліпі. Я теж належала до того товариства. Працювала в цеху, а після роботи йшла до університету, бо вчилася на вечірньому відділенні. Поєднувати роботу і навчання було важко, але цікаво.

В нашій кімнаті в гуртожитку завжди було повно людей. Часом це втомлювало. А що зробиш? Якусь таку притягувальну силу мала наша кімната чи ми з Марійкою. Звучала радіола, хтось навіть пробував танцювати. Які там танці! Кімната тісненька. І так добре, що на двох. Марійка активістка, а я вчуся в університеті. Read More

ЧАРІВНИЦЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ (казка для дорослих)

Вона стояла під ясними зорями, дивилася в небо і молилася. Кому молилася? Того вона й сама достеменно не знала. Чи тому єдиному всюдисущому Богові – творцеві всього видимого і невидимого, чи… Текля завжди була трохи язичницею. Вона вірила в сонце і місяць, в квіти і трави, в дощ, грім і вітер, а ще в того дуба, що ріс неподалік. Він здавався їй старим грізним велетом, що міг покарати, а міг і заступитися за скривдженого. На дев’яностому році життя Текля так і не визначилася зі своєю вірою – чи вона християнка, чи язичниця. Все це в ній якось суміщалося і не заваджало одне одному. В Теклиній хаті висіли образи, жінка ходила до церкви, світила паску, сповідалася і причащалася, та так і не знала, в кого і в що вона вірить. Казала якось про те священику на сповіді. Він скрушно похитав головою і нічого їй на те не відповів. Мабуть подумав собі, що Текля вже стара і що недовго вже їй зосталося світом нудити та Бога шукати. Read More

Ти будеш завжди (листи з небуття)

Мені 40 років. Для чоловіка це ще не старість, але вже й не перша молодість. В житті чогось досягнув – захистив кандидатську дисертацію. За докторську не беруся – ліньки. Потреби в тому не відчуваю та й стимулу бракує. Дітей нема, дружина голову не клопоче, бо дружини теж нема. На коханок вистачає. Вони в мене скромні. Сам вибираю. Спершу всі намагалися мене женити. То одну наречену сватали мені, то другу. А потім врешті-решт зрозуміли, що це справа марна, і дали собі спокій. Живу спокійно, стабільно, спиртним не зловживаю, тривалих романів не заводжу, і всі поза роботою. Так краще. Отже, живу собі сумирно, ні з сусідами, ні на роботі ніяких конфліктів. І тут… А тут починається найцікавіше, як у кіно, у найсучаснішому серіалі. Мені стали приходити якісь дивні листи. В стандартних конвертах, без зворотньої адреси. За те моя адреса виписана чітко, без помилок. Почерк виразний, каліграфічний, видно, що пише людина, що досконало знає мову і звикла чітко формувати і висловнювати свою думку. Read More

Данилко сидів на килимі і бавився новою іграшкою. Це був автобус на пульті. Цей автобус не просто їхав, керований пультом. Коли на його шляху зустрічалися перепони, тоді він звертав і намагався їх оминути. Данило вибудував перепони з кубиків – і автобус вправно маневрував. Від такої іграшки хлопчик був у захваті. Такого автобуса у нього ще не було. Досі Данилко жив у дитячому будинку. Дітям інколи дарували іграшки, але це були іграшки спільні. Ними бавилися всі. А тепер хлопчик мав свій власний автобус. То була втіха. Правда, трошки сумно було від того, що Даник не міг показати своїм хлопцям, яку чудову іграшку йому подарували. Бо у Даника тепер є тато і мама. Це вони купили йому такого дивовижного автобуса. Та й не тільки автобуса, а ще конструктор, олівці, фарби, альбом для малювання. А його друзі залишилися жити у дитячому будинку, і їм ніколи ніхто не подарує таких іграшок, якими тепер бавиться Данилко. Read More

Реабілітація

Сумував новий рік. Він щойно прийшов до людей, був ще зовсім новий, а вже засумував. Бо в цей день, в день нового року, на АТО загинуло два хлопці. А новий рік йшов до людей, несучи з собою розваги та пустощі, а тут… Сльози. Він так і не розібрав, чиї то сини загинули. Плакали всі. Отже¸ свята не було. А він так сподівався. Read More