Русалчин син
Я вже давно живу у великому місті і дуже нечасто буваю у своєму веселому зеленому селі, де я народилася. А колись я бувала частіше. Навіть тоді, коли моїх батьків уже не було. Приїжджала влітку, бо зиму я воліла б перебути у місті. Я її не любила, а тут у місті вона проходила якось наче легше.
Наша сільська хата стояла у прегарній зеленій долині. Коли я приїжджала, вітри зустрічали мене радісним шумом зеленої листяної маси. І я знала, що я тут не чужа, що мене тут люблять і чекають, що про мене тут пам’ятають. У нас біля хати росла вишня, кілька яблунь, ясени, берест і ще чимало всякого дерева. Батько завжди любив щось садити. А основний наш садок був через дорогу. Там батько купив клаптик землі, а потім вже садок посадив. Був тоді молодий та недосвідчений, дерева садив густо, а коли вони розрослися, то поспліталися своїми кронами, утворюючи суцільний затінок. Земля тут завжди була волога, і батько не дозволяв мені тут у садку спати.

– Кажуть, що тут колись став був, – розповідав батько. – Я хотів тут криницю викопати. Долина ж. Тут вода близько мала б бути. Та я копав, копав, а до води так і не дістався. Зникла вода. Натрапив на камінь, на зілля шувар. Так що колись і справді тут був став.
За садком маленька річечка жебоніла. Так, не річечка, а потічок. Та він був веселий, співучий, з прохолодною чистою водою, і ми любили його.
А тепер батьків уже не було, і я приїхала сюди, щоб розбудити в пам’яті спогади про дитинство і юність, і все те світле, що живе, гріє душу і з роками не вмирає.
І надумалася я – заборон тепер не було ніяких – заснути у своєму садку. А що? Спека стояла вже кілька днів. Земля достатньо просохла, боятися вологості не доводилося. Ах, який це буде сон. Легенький вітерець ледве проникає крізь переплетені крони дерев, пташки співають, вивільги перегукуються, сусідські півні кукурікають. Постелила рядно та й лягла. Ще й очей, здається, заплющити не встигла, як… вітерець легенький повіяв і приніс запах… Запах чого? Ой, що це так пахне? А-а, так пахне шувар. У нас його ще називають татарське зілля. А звідкіля тут взялося татарське зілля? У нас воно не росте. Та це вже не так важливо. Головне, що пахне, свіжо, як щойно зірване.
Переді мною стояла дівчина. У довгій сорочці, боса, з розпущеним довгим волоссям. За нею ховався хлопчик років шести.
– Хто ти? – спитала я, ледве розтуляючи губи. – І чому від тебе так млосно пахне татарським зіллям?
– Бо я русалка. Була колись. Ти ж знаєш, що тут колись був став.
– Так. Я про те чула. Але це було давно.
– Півтора століття тому.
– Півтора століття! І ти…
– Митарюся тепер по світу, бо нема ставка, ніде мені тепер русалити. І от… Не русалка я тепер і не людина.
– Півтора століття! Тільки подумати!
– Думай чи не думай, а так є. Ти хочеш спитати, як мені вдалося так довго прожити? Питай, не соромся. Я розкажу. Сором свій я вже давно втратила. Та й життя… Хіба ж це життя? Я жива. І дива в тому немає. Русалки не вмирають, бо вони не мають душі.
– А чому ж ти якось… Не добираєшся до великої води, щоб і далі русалити? Розповідають, що русалкам живеться не так уже й сумно. Вони там… При місяці хороводи водять, пісень співають.
– То все казки та легенди. Які там вже веселощі! Кожна свій гріх покутує. Спершу я і справді хотіла до великої води добиратися, та почула що тамтешні русалки не дуже охоче приймають до свого гурту русалок прийшлих. От я й вирішила: краще вже в тут.
– Але й тут… кажуть, що є ще русалки польові, а в лісах нібито мавки живуть, а в Карпатах нявки. Можна щось придумати, якщо в тебе вже… порода така русаляча.
– Про таке не думала. Треба спробувати. Однак всю зиму у дуплі спати. Важко так. В мені однак живе людина.
– Ну, тут вже нічого не зробиш. Ніхто тобі нічого не зарадить. Скільки я себе пам’ятаю, цей садок завжди був наш. То чому ж я ніколи тебе тут не бачила?
– А як би ти могла мене тут бачити? Ти раніше ніколи тут не спала.
– Так. Не спала. Мені батько не дозволяв.
– Розумний чоловік був твій батько. Я його пам’ятаю. Все любив дерево садити. І дуплаве дерево не спішив рубати.
– Нехай живе, – казав, – то може в ньому хтось перезимує.
– То чому ж ти до мене ніколи не приходила?
– Я могла прийти до тебе тільки у сні.
– А наяву?
– Подумай сама. От прийшла б я до тебе і сказала б: «Знаєш, я русалка». Чи ти б мені повірила?
– Мабуть, що ні.
– Отож-бо й воно.
– А зараз… Ти мені снишся?
– Не зовсім. Ти спиш, а я прийшла до тебе насправді.
– Скажи… А хлопчик? Отой, що за тобою ховається?..
– То мій син. Моє байстря безталанне. Вік на ньому зупинився. Він не росте. Яким був тоді, коли ми з ним у воду пірнули, таким і зостався.
– А навіщо ж ти… З ним у воду? Сама – то я ще могла б зрозуміти. Але ж дитину навіщо було губити?
– За те караюся. Дуже караюся. Це мій найтяжчий гріх. Звів мене панич. От я і… Що дитина без мене? Сама подумай. Байстря.
– Ні. Тут і думати нічого. Виросло б воно. І хто знає…
– Байстря! Ти знаєш, що таке байстря? Не знаєш. Тепер інші часи.
Моя увага переключилася на хлопчика. Голе, босе. Брудне, на голові довге скуйовджене волосся. Як звірятко, воно виглядало з-за матері і цікавими оченятами дивилося на мене. Не боялося зовсім. Навіть посміхалося мені. Та, Боже мій, що то за посмішка була. Від неї ставало моторошно. Тільки тепер я звернула увагу на його довгі аж загнуті нігті. То було жахливе видовище. Ні, щось у тієї дитини було не так. Власне, все у тієї дитини було не так. Звірятко та й годі. Аж страшно на нього було дивитися.
«А чи говорить? Мало б говорити. Його мама он як розмовляє. Не забула».
– Як тебе звати, маленький?
– О, я маю багато імен. Байстрюк, чортеня, потерча, злидень, прихвостень. І ще багато.
– Але ж це… Не імена.
– Не знаю. Мама так мене називає.
– Ну… Іди до мене.
І воно прийшло. Вмостилося біля мене і вже готове було задрімати. Я погладила його по голівці, і так мені жаль стало тієї дитини. Це ж маленька людина! Ну чого воно мусить каратися за чужі гріхи?
– Е, ти не спи. Як мама потім тебе забере?
– А мама може мене і не забрати.
– Як це?
– А от так. Мама не любить мене.
– Бути такого не може. Всі мами люблять своїх дітей.
– Всі люблять, а моя мама не любить.
– Правильно він каже. А за що його любити? Хіба любить горбун горб на своїй спині? Плентається за мною. Через нього я не можу власне життя влаштувати.
– Власне життя? А хіба твій син то не твоє життя?
– Ні. То мій гріх, моя покута. Я ненавиджу його. Через нього я життя своє згубила. І тепер…
– А хіба ж він винен, що ти його народила? У всьому винна ти і твій панич. А дитина що?
– Не знаю. Може й так. Але я б рада його здихатися, та не знаю як…
– Не гріши, жінко. Ти й так грішна, то не додавай до своїх гріхів ще один, може найтяжчий.