– Ти зробив правильно, що заступився за Трохимка. Тільки може… Не треба було тих хлопців так бити.
– Я їх ще не дуже. Треба було більше. Я ж їх просив не займати Трохимка. Слів вони не розуміють. Вони розуміють тільки кулаки. От я і… Пояснив. Щоб знали. А все тому, що Трохимко не вміє битися.
– Та він якийсь… Такий маленький і слабкий…
– То не важить, що маленький. І маленький може бути сильний. Може бути навіть дуже сильним. Я його навчу. Тепер його більше ніхто не займатиме. А потім, коли я його навчу, він сам себе зможе захистити.
– Це добре. Але, щоб ти знав… Увечері, думаю, до нас прийдуть сваритися батьки тих хлопців.
– Не прийдуть. От побачиш, що не прийдуть. Хлопці зрозуміли.
І справді, сваритися ніхто не прийшов. І, як не дивно, Андрійко став серед хлопців верховодити. А Трохимко… йому хлопці понаносили всяких хлоп’ячих скарбів, про які мріє кожен хлоп’як, у котрого є мрії, та бракує грошей. Був тут і складаний ножик і кольорові олівці, і майстерна рогатка, і свищики, і капкан, щоб ловити ховрашків.
– Ти хочеш щось з того? – спитав усміхнений Трохимко, готовий щиро поділитися своїм здобутком.