Присвяти
Хіба можна…
Хіба можна сміятися,
Коли серце плаче.
Хіба можна бачити
Те, що ніхто не бачить.
Хіба можна злетіти,
Коли краю не має?
Хіба можна писати
І складати вірші тим паче,
Коли затуманені очі
Й людина зовсім не бачить.
Хіба можна?
Мовчати!
Можна бачити, коли захочеш!
Можна співати, коли душа співає!
Можна літати, коли злетиш!
Якщо усе посієш.
Можна, коли ти мужня,
Коли палаєш,
Коли не здаєшся.
І біди усі здолаєш.
Можна, коли душа не порожня.
Крила тоді виростають.
Час настає прозріння
І солоспів зринає.
Можна, коли захочеш,
Можна, коли бажаєш!
Коли ти можеш
І коли сил вже немаєш.
Можна злетіти в небо,
Сонце крилом черкнути.
Можна усе, якщо треба,
Лиш би наснагу відчути.
Можна над світом зрячим
Голосно заспівати.
Щоби цей світ побачив,
Яка у незрячих вдача.
Щоб не сталося в світі.
Не падайте на коліна!
Не опускайте віти!
Гляньте- он мужня жінка!
Вона не хоче ридати!
І слово звучить її дзвінко.
Зумійте ж і ви так співати.
12 лютого 1999 року.
Ірина Цельняк.
Не вірю.
Тетяні Фроловій.
День останні кроки відміряв,
Ніч над містом кружляє знов,
Розумієш, я більше не вірю
У святу материнську любов.
Хтось сказав: – З неї вийшла б співачка.
Хтось зрадів: – Вона пише вірші.
Мати ж бачить лиш ляльку
жебрачку,
- І не бачить моєї душі.
Раз на рік мати в гості їде,
- а подарунки везе смачні.
- Не до доньки- до інваліда!
- Допомога потрібна мені.
Тільки й чуєш:
- Роби, що хочу, заперечувати не
- смій!
- Як в людини не бачать очі, –
- Не щаслива, зрозумій!
Вдома хочеш концерти давати?
- Не побачать у Вас співаків:
- Будуть милостиню подавати
- і дивитись, як на жебраків.
І згадав мені у квітні!
- Я співала і грав баяніст,
- І дарували нам люди квіти…
- Не забуть той концерт мені.
З уст людських полилися зливою
Не жалю, а подяки слова.
Ми ж були тої миті зщасливими!
Та хіба ж розуміє вона?
Хоч очей не має у мене!
У серці місця не дам журбі
І скажу: «Я щаслива нене.
Я- людина,така, як усі!»