Перша фраза «На призьбі, біля обдертої війною хати-пустки, сидів солдат» (28). Вводить нас в вир солдатського життя, солдатських буднів. Солдат, виявляється, важко поранений в глолову. Йому треба добратися до госпіталю. Це людина дуже веселої вдачі. На горищі обдертої пустки він знайшов сніп тютюну і тепер щедро і тепло пропонує солдатам. Мова в нього бадьора , весела, дотепна. До незнайомих бійців звертається, як до рідних, бо зріднила їх всіх війна. І бійці відповідають йому тим же. – Гей, Слов’яни! Тютюнець…. Підходь. Махав рукою, припрошував бажаючих: – Підходьте- братці, закурюйте!.. тютюнець пахучий, рідний!… навались…
Скільки тепла вкладено у слово «тютюнець пахучий, рідний»… цілий абзац не зумів би її замінити. Час від часу біль бере над ним владу.
«…в ній (голові) наче танки гуркотіли, на очі насувався морок, а червона пляма розповзалася далі по білому бинту» (10). Солдат марить, але швидко бере себе в руки і знову жартує, мріє про смачний обід. Якось байдуже, по-буденному ставиться солдат до своїх ран. Просить товариша витерти кров, що натекла йому за шию. Просить так, як би просив закурити. Автор не подає страхітливого опису рани, а лише вводить таку деталь. Товариш, витираючи кров, каже…
Солдати по-щирому заздрять йому , називають щасливим, що досі не вбили і, очевидно, вже тепер не уб’ють. «Повезло тобі, козаче, відіспишся, відлележишся у госпіталі» (19).
Солдат- піхотинець, а тому хоче подивитися, як будуть вести бій артилеристи. Він безстрашно приготувався спостерігати за боєм, відкинувши пропозицію шофера заховатись у хаті.
Солдат почуває себе й справді щасливим, що знайшов тютюн і може почастувати ним товаришів.
Але доля поглузувала собі з «щасливим» на самому початку бою…
«Шофер підняв руки догори, салютуючи котелками, і щось гукнув. Відповідь його злилась із страшенним громом вибуху. Смерч землі злетів догори з уламками хати і корінням дерев. За хвилину йому відповіли ще страшніших громів. То вдарили «Катюші». Але Василь того вже не чув. От і все. Проста солдатська доля. І один лише опис: «Ранок повільно волік хмари (не повільно, а неквапно). Вони повільно чіплялися за горби, дерева, за димарі розвалених хат,- за все, що вціліло, і, зачепившись порваними краями, лили довгу нудну холодну мжичку (22).
Один епізод, один фрагмент з солдатського життя, але не безбарвний, чітки, нема в ньому жодної зайвої деталі, жодного зайвого слова. Нема тут отого художнього плетива із слів, що так полюбляють наші (Особливо молоді) новелісти. Солдат- не герой, подвигу як такого не зробив. Але він нам близький, бо він- реальна жива людина, типовий Радянський солдат часів війни.
Хоменко «4 п’ятірки.
«рука була тонка і сіра, як дико підпалена сонцем суха гілка осичини. Жили журилися на ній химеру ватою в’язню пальці- намертво стиснуто в кулак, од чого чорні нігті глибоко впялися у пошерхлу, кольору іржавої шерсті шкіру» (80)- «вона мовчки кричала, вона випиналася, мов грішний таран, націлений для метання всіх старих брам старого світу»- це обрамлення новели. Цим твір починається і цим закінчується. І хоч рука «існувала окремо», ми не можемо зрозуміти, чи то чужа рука, чи рука Павла Костюченка, що йде із своїм полком на захід. У нього на руці- чотири п’ятірки, які йому хочеться стесати і кинути в землю.
Спогад жаху.
«мати бігла за ними, ламала руки, падала, важко підводилась і знову бігла. Їй не було вже крику, вже виголосила вона десь свій голос, не було сліз, вже сторіками витекли вони…» (71). Німець-гончак заставляє колону полонених бігти, щоб поглузувати з старенької матері, що теж бігла за колоною. Павло рвався кинутися на німця, але колона не пускала його «колона не хотіла». Та Німець убив матір на очах у хлопця.
Стук поїзда в його уяві викликає роздратована цокання лелеки, якого батько не поправив на хаті колеса.
Спогад примарної радості.
Батько розмовляє з лелекою, з родиною.батька умілі руки: він може і фарбу зробити і піч розмалювати, і повітку поставити. Все вміє колишній Червоний козак, що сам вилікував свою порубану біляком руку.
«цок-цок… то поїзд чи лелека? Цок-цок… наче постріли автоматні» (72). І в спогаді Павло рубанкує.
«цок-цок-цок. Це дякує лелека, чи… це стріляє у матір Німець. Павло рветься йому назустріч, падає…» (72).
Спогад каторги.
Їх везли, довго стояли.
Павло розплутав маленьке віконечко під стелею. Хлопці повилазили з вікна і сіли на поїзд, що їхав назад. Хлопці їхали на даху. Уранці хлопців помітили, але по них не стріляли. Поїзд привіз їх в концтабір. В вагонах їхали люди. Цокання підків наглядача, цокання їхніх деревяних підошов, цокання кроків вартового.
Спогад волі.
Товариш Родіон повідомляє рішення комітету послати Павла зв’язковим до свого. Але у Павла немає на руці номера. Один старий чоловік, який сам зголосився віддати свій номер. Родіон наколює йому на руці номер. «щасти тобі, як лелеці в небі. Ще той звелів передати» (74). Лелека на Німецькій мові.