Слабшою (порівняймо) є новела Наталі Околітенко «Любення», що друкується в 11 номері журналу «Дніпро» за 1968 рік. Любення- назва села, в якому жила глухоніма дівчина, що прекрасно вишивала й малювала. Авторка з подругою вирішили її одвідати і подивитися на її роботу, враження од своїх відвідин авторка і описує. В світлиці було дуже гарно, багато розкішних рушників «здавалося, жар-птиця раптово стенула крила й пройшла крізь стіни, як пісок крізь воду, залишивши на них святковість свого вбрання. Світлиця була увішана рушниками. Чисті, напрочуд яскраві барви відшаровувалися від узрінь, вільно плавали по хаті, повітря пахло барвами і мало їхній присмак, трохи схожий на присмак вербової кори» (47). Це найбільш вдале місце у творі. Барви рухаються, мають навіть свій запах і присмак- це оригінально, чудово, гарно. Але от про вплив цього дивовижного мистецтва авторка говорить суперечливо. Те, що всі «горизонти» одійшли, що звільнилися «крупинки золота», що народилася жінка: як ми не вміємо цінити життя, – це все гарно і зрозуміло. А от чому в цей же час її віднесло на «Мул втоми і байдужості»- не ясно. Хіба можна в один і той же час перебувати в полоні любові до життя і бути «на мулі втоми та байдужості» але це були минулі роботи художниці. Тепер, як твердила сестра, вона малювала і вишивала менше, бо багато роботи, ніколи. І продемонструвала її роботу.
«Ми побачили Оленку, звичайний ширпотребівський малюнок, жахливий витвір на догоду грубі шкортиці» (46). Що авторка тим хотіла показати виродження таланту? Чи негативний вплив на художницю
Її сестри , якій більше до смаку теперішня робота художниці?
Про глухоніму дівчину ми нічого не знаємо. Вона тут присутня лише в одному моменті. І, власне, присутність (її) нам ні на що не проливає світла.
«Дівчина подивилася на нас темними, примруженими очима, потім швидко вийшла» (47) і ще зауваження сусідів: «-До неї колись з Києва, приїздили, хотіли в школу забрати. – Так не поїхала. Що глухоніма, а що вперта. Таке вродилося» (47). Оцінка, як ачимо не з позитивних. Не краще ставлення до її таланту: «Яке там малювання… що бачать малювання… що бачать очі,що в голову приходить- усе до купи верне. Для себе то воно нічого, а для людей…» (47). Чомусь дехто вважає, що , коли вже писати новелу, то нічого не треба обгрунтовувати, зв’язувати, а можна вихопити якийсь фрагмент з життя і описати його, без дослідження, без розкриття образів- нехай, мовляв, читач сам думає, що то воно таке- оце й буде новела. Не зрозуміють того, що таку новелу читач прочитає- і вона нічого в нього не залишить, окрім здивування, що таке друкується в журналах «на сторінках».
Щоб читач творчо задумав, треба розбудити його уяву, запалити його, як це вміє робити більшість Українських письменників (здається, перескік).
Твір має назву Любення», але про ту Любенню згадувалося лише те, що там жінка героїня і що авторка вже колись там була в дитинстві знову сюди йшла знову з подругою туди. Подається навіть коротенький опис села, яке вона бачила колись. Але з таким же успіхом твір міг би називатися «Броди», «Вербівка», «Яблунівка» і т.д. воно нічого не дає ні для твору, ні для читача.
Є у творі інше замилування дзвінкою піснею, що співається не для слів а «У хату зайшла висока, немолода вже дівчина і зупинилася біля порога» (47). «Я пробувала пригадати реальні гризоти, що заставали мені спокій, адже вони завжди бувають і не могла. Пішли у безвість, забравши частку нервів, які вже не повернеш, не поновиш… забрали те, що я могла віддати радості життя. Ех, як же ми не вміємо його любити… …Щось перемивало мої спогади , відносячи десь намул байдужості і втоми, звільняючи дрібки золота, що колись даремно впали на дно моєї творчості» (47). …А для чого, щоб співати, для гарного відлуння, для того, щоб співати… Милується авторка і дивним вечором, днем після грози , грою тіней, але всі, вірніше майже всі тропи якісь надумані, сформовані за схемою, скорше для форми, як для змісту.
«Гроза пролетіла, але дочасні сутінки не розходилися, наче день, наче наляканий гуркотом грому, забіг кудись і вже не хотів вертатися» (45).
«По землі повзли тіні від хмар, і тому здавалося, що між прочками , у вишняку, за ганком, перебігають, ховаючись якісь істоти. Дзвінко падали з дерев краплини, наче хтось, цілячис у ті примари. (45(.
«Вечір, як юний Геркулес, рвав пелюшки туману» різалися зорі» (47) чи не надто художній? Аж уяві тісно. Майже отак, йдучи селом, почнеш порівнювати вечір з Геркулесом? Над цим вже треба думати і тоді виходить надто художньо, що не сприймається, залишається поза сприйманням.
Тема моєї роботи…
У першому розділі буду намагатися показати всі суперечки, які точаться навколо проблем сучасної новелістики. Наводяться проблеми, яких буду додержуватися в данній роботі. У другому розділі подається аналіз твору Коваля «Федькова кузня» і своєї, «сама в хаті», які віднесені до жанрового різновиду новел. Особливо детально подається аналіз Федькової кузні, бо на нашу думку таких творів взагалі не повинна друкувати преса, тим більше під рубрикою такого відповідального жанру як новели. Твір «сама в хаті», вважаю, можна віднести до оповідання. В цілому твір, хороший, хоч має і свої недоліки.
У третьому розділі розглянуто оповідання, які, на нашу думку треба поставити поряд з новелами і зроблена спроба обгрунтувати це. В слідуючих двох розділах розглядаються твори, які тільки зовні, формально можна віднести до новел. І твори, які на нашу думку є найкращими з усього надрукованого в журналі. Це Хорунжого «пливе човен», «щасливець» і Хоменка »чотирип’ятірки»
Вважаю доцільнішим зауважити, що редакція журналу не дуже-то дбайливо ставиться до вибору творів для своїх сторінок і чим приводить до….. на сторінках журналу іноді з’являються твори, які не мають ні життєвої, ні літературної вартості.
В роботі були намагання довести, що необхідно прийти до одностайної думки, що вважати новелою, і які до неї ставити вимоги. Не можна допускати, вважаю, такого змішування жанрових різновидів малої прози.
Робота мала на меті довести, що є серед нашої Української Радянської новелістики»крупинки золота», але треба терпляче і невпинно їх знаходити. Адже наша преса мусить друкувати все краще з кращих, що дає нам величезна родина літераторів.
Останнім розглядається роман-новела Леоніда Пастушенка «покута», що є новим і цінним
пошуком в літературі нового змісту і нової форми.
«кім, наприклад має в романі постійну прописку, але залишається якимось символом, позбавленим чітко окреслених індивідуальних рис. Такий самий символічний і батько, трудівник, партизан» (201), «віьтчизна» нр. 12., 1968, Моторний «ніщо не забуте».
Роман-новела «покута» Пастушенкавикликав великі дискусії читачів. Цей роман і справді новий за жанром і формою твір не схожий ні на які попередні твори. Його героїня потрапляє в надзвичайно складні умови: через більше ніж 10 років подружнього життя з чоловіком Кімом вона змушена його залишити, бо відчула в ньому недовіру до себе: він попрікнув її минулим. Більше, ніж 22 рокові»одборговувала вона довіку» і потім зрозуміла, що її як такої в повній мірі немає.
Дуся росла в селі з батьком і матір’ю. потім мати померла, залишивши вічний сум в серцях своїх близьких. Товаришувала вона з дуже вродливою Яринкою, яка мріяла бути актрисою, була швидка, непосидюча, весела. Дуся ж мріяла стати лікарем, щоб ні в кого так нагло не вмирали матері. Батько Дусі займався бджільництвом, навіть лікував бджолами, читав наші і іноземні журнали і теж мріяв…
Та війна розбила всі їхні мрії і сподіванки.
За Дуською ще до війни упадав пристаркуватий «німчура». Він бачив в ній те гарне, чого не помічали хлопці, чомусь обминали її. Людвіг любив перестрічати її по дорозі, але вона вперто одкидала його залицяння. І тепер, коли Німці прийшли в їхнє село, вона боїться, що колись неодмінно прийде Людвіг. І він прийшов. Хоч він прийшов, як сам казав, не «як завойовник, а як завойований», бо полюбив її, але для неї він був Німець, ворог її народу.