Предкам Пантели корилися люди. Дід його ватагував в опришків, був гордий, батько ходив у поліцаях- перед ним гнули шапки. А Пантела був простий, і йому вже не хотіли коритися люди, а бути з ними рівним він не міг: йому не дозволяв його гонор. Автор відсутній, своєї оцінки не дає майже. Розповідь ведеться від автора, але, коли йдеться про Пантелу, то автор настільки вірно передає його психологію, що складається враження, наче ми розмовляємо з самим Пантелою. Суспільство і Пантела- два світи, один з них- світ Пантели- неодмінно мусить загинути. Це світ, що держиться за все старе, давні традиції, багатство, презирство до людей. Наша Радянська дійсність не створила умов для співіснування дввох протилежних світів. Пантела- скупий, загребущий, навіть хитрий- вміє виждати, якщо цього вимагає обстановка. Для свого збагачення він ладен на все, нічим не гребує……..

У Пантели немає нікого, лише одна донька Настя. Це вже інше, молоде покоління, але вона виховувалася на старих традиціях і їй чуже суспільство, її тримає батькова гора. Настя навіть працювала в конторі лісництва, але «Чужою минала чуже їй село, чужою й вешталася на свою вповиту мовчазністью гору, на котру не ходили люди» ((5). Слово «чужа, чуже, чужою», що тричі фігурує в цій фразі не спотворює мову, а надає їй виразності. Ми починаємо не лише розуміти, а й відчувати, яка глибока прірва розділяє ці два світи. Автор любить повторювати окремі деталі , і, якщо за першим разом сприймаєш фразу про гору, на котру не ходять люди» як щось звичайне, не надаєш цьому особливого значення, то з кожним повторенням цієї фрази автор, як маг, заставляє все більше осмислювати її, наповнювати наше серце тривогою, моторошністю, острахом, а під кінець ця фраза набирає прямо-таки правічного звучання. Ця деталь керує подіями твору, в ній все- і тема, і ідея, і перемога нового, світлого над старим, моторошним темним.

Настя була гарна, було в неї і велике справжнє кохання: любив її хороший розумний хлопець Юрко. Але Насся й од кохання зреклася, бо не хотіла йти з батькового двору, а Юрко сказав, що не піде жити «до мерців» і тим виразив своє ставлення до світу Пантели, хоча про нього ми більше майже не згнаємо, лише те, що він одружився з іншою. Автор лише дуже стисло, тут немає художньої розпливчастості, образи чіткі, мале коло зв’язків. Особливо сильним прийомом є повторення деталей. Навіть отих фраз, майже банальних: «прийшов час», «минав час» «минула осінь, автор каже: «а роки біжать, мов борзі коні», а щоб порівняти не змінюють всієї навколишньої природи і швидкоплинності людського життя,більше: «…біжить вниз річка через поріччя, збігає молодість у Насті, та не лйдуть на гору старости, бо так уже повелося у Пантели, що до нього люди не йдуть. (6).

Автор ставить питання: а що ж воно тримає Настю? Чи страх жити з людьми? Тримає батькова гора. Та якось шпигнула Настю в саме серце гостра шпиця колодязного журавля. А може самотня молодість?

І запала в Настине серце думка поставити гарний двоповерховий будинок з голубими вікнами, з піддашшям та цинковим дахом, щоб заманити парубків, що вже перестали її переймати. Настя покинула роботу в лісництві, працювала багато і важко, змарніла. «Біжать роки, мов борзі коні, біжить вниз річка через поріччя, збігла молодість у Насті…» (7). Звелися на горі хороми, засвітилися вікнами, а старости не йдуть. «Та вже якось так повелося в Пантеловому роді, що на гору люди не йдуть…» (7).

Клав у них печі підстаркуватий пічник. Був вдівець, але веселий, жартівник. Йому сподобалася Настя, але і він не хоче йти на гору. Не цінить багатства, надбаного Пантеловим родом. Вміло без зайвих слів передає автор стан Насті. «Божевільно верескнула Настя. Шикнула хустку на потилицю, втопила пальці у волоссі… в шаленстві висмикала коси… …тіпалася від реготу, змішаного з плачем…» (8)

Помирає Пантела- останній нащадок старого світу. Читач вірить, що Настя піде іншим шляхом. Її вирве сучасність з лабет мороку. «…Настя сама поховала батька тут же: на горі без попа і без людей. Бо вже так повелося, що ніхто звідти в долину не сходив і звідти сюди не пішов (8). Символьно те, що на гору прийшли люди- перемога світлого, нового. Це сталося вночі, коли Настя спалила свої хороми, а сама кудись зникла. Автор подає розв’язку твору і, хоч новела цього не передбачає, ми на боці автора, бо розв’язка новелістична. «Бігли річки як борзі коні, бігла вниз річка на поріччі, горою кучерявився молодий сад над згарищем. Звідкись до села прийшла чутка- але чи то правда, ніхто не міг достеменно сказати. Нібито хтось бачив на Косівському передмісті Настю, живу Настю з дитиною на руках…» (8).

До таких крупинок золота належить і новела Юрія Хорунжого «Пливе човен», що друкувалася у другому номері журналу. За 1968 рік. Це лірична новела. Я б її віднесла до безфабульних, бо фабула тут, хоч і є, та вона не має майже ніякого означення. Головне- душевний стан людей, їх внутрішній світ, їх почуття. В творі лише три персонажі: мати з сином і дівчина. Жодного імені ми не знаємо, та ми якось над цим і не задумуємось. Сюжет простий: мати з сином йдуть в поле жати траву. Хоч хлопцеві десь біля 26, все ще вважає його дитиною і боїться йому давати серпа нести. Хлопець відпрошується в матері трохи поплавати на човні. Мати відпускає його, а сама жне. Хлопець доїжджає до  весняного мосту і на ньому бачить дівчину- свою однокласницю- і, хоч в школі вони Робили вигляд, що не помічають одне одного, тут були раді зустрічі. Хлопець причалює до берега, вони йдуть в луки і тут відбувається оте перебування їх, звичайних, з дивовижно-гарних, відбувається їх злиття з природою, з казкою.   Тут зустрілося дитинство з юністю. Відбувається те про що словами не розкажеш, що треба відчути, пережити. Опис чарівних луків. Це окремий етюд, але не вирваний з природи, бачення крізь призму юних сердець. «…раптом на неї хлюпнула безмежність тих луків, височенне небо, самотня липа і райдуги квітів» (95). «…стрільчасті  стебла голубилися до ніг, і ві їхніх дотиках було запрошення в дитинство: стрибай, відштовхуючи обома ногами землю, вигукуй, що спаде на думку… і, вони, лишені й ледь помітні розмальовували трав’яну долівку червоними, жовтогарячими, волошковими і пастельно-прозорими спалахами»(95). «…ноги все більше заплутувались в зелених обіймах, до землі ттягнуло, як у синю безодню, і вони, безсилі перед тим тяжінням, поволі опустилася навколішки, впали обличчям у лоскітливий океан пахощів, лежали неподалік одне від одного, надихалися до нестями до Божевілля, до втрати реального свого

Єства». (95), не свого, а власного. Безпричинна радість дітей. Радість від того, що їм гарно. Все це наче поезія в прозі- поезія краси життя, дитинства, юності. Хлопець

Допомагає дівчині рвати траву-і це теж не по-буденному, автор і тут бачить поезію і пише: «зелена секирточка,»берегти хустини». Діти були «п’яні од пахощів»,це- люди, яким « море вперше хлюпнуло в обличчя».

Другий напрямок авторської думки- це мати з її всепрощаючою безмежною любов’ю. мати, яка викохала собі сина в голодні післявоєнні проки, коли голодна смерть косила всіх без розбору. Мати жде свого сина. В голову лізуть різні нещастя, які могли з ним трапитися. І жінка пішла берегом, за течією. «вона вже не обминала темні чагарники, що цупко, вчепилися в берег, дерлася навпростець, часто попадала у воду, і тоді вони жалили гострі стебла осоки, водяні павуки стрибали по литках… мішок катався по плечі, барахтався з покрученим гіллям, сіпав її назад, і вона мало не падала з ніг, але бігла, як могла…» (99- 100). «…від села, з боку висячого містка, почулося: «ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-…» неприродно тонко і прискорено. Хлопець склав долоні човником, підніс до вуст: «пу-гу, пу-гу, пу-гу» – До кого це ти пугаченьку! – Та так, одна… зозуля собі.

Твір Петра Костюченка «Щасливець» був вміщений в 11 номері журналу.