Вчителька йде по степу по протоптаній кимось в снігу стежині. У неї паморочиться голова од голоду. Цікаво, що автор не вдається до гарних пейзажів, до художніх красивих описів. Він степ подає таким, яким би бачила його голодна вчителька.
«…сніг блищав проти сонця іскорками цукру, того, що був колись давно-давно» (10). А
Ще порівнює вона степ з аркушем білого паперу. Це проста ссільська дівчина, що після навчання кілька років ховається від Кадетів і Махновців (ховалася), зараз вчить дітей, віддаючи їм всю себе. Одинока людина серед безкрайого снігового степу… є тут і оте інтригуюче «раптом»: раптом побачила вона попереду цятку, зрозуміла- вовк. Автор- психолог. Він розуміє психологію вчительки і вміло передає її душевний стан. Вовк, у нього теж «міркує» із своєї, так би мовити, вовчої точки зору. «Він «вовк» боявся людського голосу, бо знав, що істота, котра видобуває подібні звуки, може раптом доточити свої передні довгим чорним уламком гілки, що звичайно висить у неї за спиною, припнута смужкою, свинячої шкіри, і пахне чимось таким, чим ніщо не пахне в лісі,- може повести на нього тим уламком і пальнути червоною блискавкою і громом. Однак ця істота не мала при собі страшної гілляки, він пильно обдивився і обнюхав її ще звіддалік. Вона чула, як і він, слаба і виснажена. Але ж він- вовк і тут його воля…» (22).
Вчительку автор власне мало описує. Ми не знаємо счи була вона гарна, чи звичайна, маленька чи висока, ми навіть не знаємо, як її звати. Та це вже приходить в голову лише, коли починаєш твір аналізувати, коли ти в якійсь мірі критик, а не читач. А коли читаєш, то просто милуєшся отою наївною дівчиною , що не живе між реальністю і страшною казкою. Здається, що вовк щезне, коли на нього не дивитися. А ще вона думає, як бби вона боролася з вовком, якби була така не виснажена. Автор змальовує вовка таким, яким бачила його вчителька. А їй здавалося, що з ним навіть можна порозумітися, як з людиною. «…здавалось, ніби вовк засмучений тим, що мусить оце плуганитися навколо неї по снігу, завдавати їй переляку і що навіть шкода йому її самотньої, наляканої і голодної» (22). І
, коли вона зрозуміла, що з цього вовчого кола їй вже ніколи не вирватись, вона думає про те, що мало встигла зробити, що були лише хороші бажання, яким вже ніколи не здійснитися. І вона пише своє бажання на газеті в цей час, коли вовк робив останнє коло. Ці слова, за твердженням автора і цієї живуть серед її сільчан. Це людина, що зберегла майже неймовірний спокій перед лицем швидкої смерті. І в останні хвилини думала не про себе, а про дітей.
«Мене задушив вовк . прощайте… …васильку, треба вчити арифметику, бо не вмітимеш полічити і не знатимеш навіть, скільки твій рід на світі прожив… …іване, без науки не знатимеш, як треба «згуртовувати», і що треба «ліквідовувати», і хто зна, що тоді з тебе виросте… …маринко, мову вчи, бо тобі ростити дітей, свій рід. А який буде в тебе рід, як не навчиш його мови. Стережіться вовків… проща…» (22).
Але тут вже автор , здається, захопився і трохи переборщив. Бо хіба можна серед засніженого степу, настоячки, на шматку газети за такий короткий час, вовк робив останнє коло так близько від вчительки, що вона чула його дихання. Написати таку записку (Вище подану записку, зумисне привела її повністю). Запевне, що ні. І ще: складається враження, що вовк стояв і ждав, аж доки вона напише останнє слово. Якби автор обірвав записку (написане) напівслові раніше не доходячи до слова «проща…», все це виглядало б більш реально. А втім, може це і є художня правда. Важливо те, що автор не бере за основу смерть на фронті, смерть-подвиг, що часто люблять робити ьбрати письменники, а звичайне людське життя, може навіть не типовий випадок, а те, що, як каже Фащенко, «Часом трапляється», але це не знижує вартості твору і може навіть саме це дає йому право бути новелою.
Твір Панаса Шапаренка «Недоспівана пісня», що друкувався на сторінках дрругого номера журналу «Дніпро» за 1968, теж, вважаю, має право за жанром належати до новели. Бо тут, у цьому творі автор, як це вимагається від новели, «У краплині води відбиває світ». Мова позбавлена висовартості, небагато художніх тропів, стисла, лаконічна, немає нічого зайвого. Тут говорить кожне речення, кожне слово. Речення короткі, уривчасті. Мова прозового твору підноситься майже до рівня поетичного. Це не кожному вдається досягнути (цього), щоб було мало тропів, а багато поезії. У творі головне- пафос, патріотизм, нескореність.
Перша фраза кидає нас одразу у вир подій «Коли їх схопили, старший назвав себе Іваном Титаренком, а молодший- Михайлом Козубенком» (34).
Це наші хлопці, яких схопили Німці. Іванові- було 19, Михайлові- 17. дід Карпо взяв винуна себе, бо ж в його в стодолі знайшли автомат і гранати. Хлопці розповідали вигадані історії про себе. Козубенко вдавав, що заікається, і навіть, коли били, не видавав себе. Хлопці говорили рівно, спокійно, вдаючи з себе зовсім наївних, начебто бажаючи навіть йти добровольцями в Німецьку армію. Хлопців били. Особливо Козубенька, за те, що заікався. Били за все, чим так дошкуляли їм партизани за пущений під міст ешелон, за двох прирізаних серед білого дня офіцерів, за викрадення партизанами вибухівку. Закривавлених хлопців кинули у глибокий льох. І, скільки не підслуховували поліцаї,чули одне і те ж. дивуєшся, як вистачило сили 17-річному Козубенку вдавати з себе заіку, оберігати прихований гумор у своїх нескінченних розповідях.
Коли їх перевозили у містечко, їх «хлопців» помітила сусідка Нюрка, що працювала на Німців і назвала їх Комсомолятами, бо ж знала їх. Хлопці були рідні брати Ногайченки.
І тут почалося те, незвичайне, що теж надає твору характеру новели. На питання ката «…Ну, якої тепер заспіваєте мої милі байстрята?» хлопці переглянулись і замість відповіді «справді заспівали» (35).
Читач з першої фрази перебуває у напруженні. Напруження не спадає, а в кінці досягає такої кульмінації, що забуваєш про своє існування, а існуєш тільки з ними, з героями, що ще може і не встигли зробити подвигу, що їх пісня, лебедина пісня- теж подвиг. «…А хлопці співали і співали. Та все голосніше, та все проникливіше. ллегко переходячи від одної мелодії до іншої. Грицько Ногайченко, коли добиравс до високих тонів, аж голову назад закидав і очі заплющував. А Петро, обнявши брата за плече, ладно підтягував йому баском. Звуки пісні сколихнули змертвіле повітря буцигарні, струсне подвигами нечестивих катів і катюг, густо напоєне запахами збуреної крові замучених. Звуки пісні пролилися за грати. Проривалися мужньо і не безнадійно. По спустілій вулиці занедбаного містечка проходили люди. Навпроти будинку з гратами, вони мимоволі стишували кроки і розгублено здвигували плечима: що це воно таке? З-за сірих стін катівні, де ось уже другий рік день у день ніч у ніч чулися жалісні плачі і відчайдушні зойки, дика лайка і передсмертні прокльони , пливли чисті, красиві голоси- легкі і вілтьні, як білі лебеді в польоті» (37). Відбувається боротьба пісні з тортурами, з смертю. І пісня перемагає. «Чудо зникло. Зникло і відчуття болю, жалю і страху. Всі ці людські слабості лишилися для інших, тільки не для них. І, коли ця неповторна мить настала, перед поглядами юних Ногайченків умить пішли і новітні кати , і напричуд добре обладнана катівня . морок розсіявся, залізо зломалося. Час зупинився. Брати Ногайченки з піснею відходили в далеку дорогу (30). «Пісня набирає небувалої сили, що може зупинити час і зламати залізо».
Оповідання Юрія Лисенка «Бора» друкувалося у шостому номері журналу за 1968 рік незважаючи на недоліки твору, його можна віднести до числа новел. Автор в творі торкається ряду важливих проблем. Дивно лише, що, висунувши проблему боротьби особистості і колективу, автор вдається до нетипового випадку, коли прав індивідум і неправ колектив. Один хороший а всі погані, або безсилі не хочуть стати іншими. І індивідум в цій боротьбі начебто перемагає, але переможцем все ж не стає.
Сейнер відпливає в море. Його переганяють в Керч на базу. Вадим (Наш головний герой) нічого не помічає: в його спогадах гітарним сумом бринить дівочий голос: «- Я повинна щось розказати тобі. Я не можу не розповісти…» між іншим, до кінця твору ми так і не знаємо, що вона мусила йому розповісти і чому тепер у нього не буде »Чекання бентежного», а будуть самі лише будні. І не зрозуміло, чи зв’язано все це з Максимом, чи Вадим ненавидить його не із-за особистої образи, а тому,що бачить всі його недоліки, а інші їх не помічають. Власне, навіть захоплюються ними. І чому Максим «протверезив» його- теж зовсім не зрозуміло. Все це натяки на щось, що знає лише автор.
Потім ми довідуємось, що Максим- один з тих «веселих» хлопців, що люблять витівки, бешкети, дівчат і є душею товариства. Максима зараз тимчасово призначено капітаном на сейнері і він вдає з себе бувалого морського вовка, вміло скриваючи свій справжній настрій. Стерновий Віктор одверто захоплюється його розбещеністю, умінням полонити дівчат.
Коли розгулявся Бора, раптом зупинилося, замовкло машинне відділення. В машинному зібрався майже екіпаж. Море бавилося сейнером. Максим лаявся, з лайкою виривалася лють і страх. Всі хвилювалися- берег близько і сейнер може об підводний камінь. Всі перебувають в полоні страху. Але особливо виразно всі побачили страх і безсилля Максима. І, коли вже всі приготувалися до останньої страшної миті… «машина важко зітхнула, ожила, серце її забилося сильно, без перебоїв, наче машина зупинилася лише на хвилину, щоб перевести дух.» (30). Вадим зумисне показав Максима перед екіпажем з негативного боку, сам лишився спокійним, стриманим до кінця. Але це, здається, на хлопців не подіяло. У всякому разі на березі з Вадимом зійшов лише стерновий Віктор. У Максима скаламучені страхом очі. Хлопці наче бояться Максима. Віктор, здається, розчарувався в Максимові, хоч ще недавно називав його орлом. Вадим залишив сейнер. Віктор теж хоче шукати іншу роботу і обіцяє йому подумати над Вадимовою порадою відносно навчання. Отже Вадиму вдалося перевиховати. Здається, одного лише Віктора.
Подібні проблеми висовувати треба. Бо є у нас, безумовно, ще такі «орли», але, мабуть, якось дещо по-іншому. Образи автор розкриває вдало, по новелістичному, в коротких штрихах, власне, в одному вмілому добраному епізоду. Вдало змальовує і масову сцену панічного переполоху. Але побутовий образ- образ екіпажу йому не вдався.
Твір в цілому заслуговує позитивної оцінки.
Оповідання Леоніда Первомайського «Бережіть торфовища» друкувалося в журналі «Дніпро» номер 5за 1968 рік за формою він цілком нагадує новелу: читаєш- і годі збагнути, що ж відбувається. Кінець пояснює все : де дійсність, де марення, лише не роз’яснює, що ним автор хотів сказати.
Розповідь ведеться від першої особи. Оповідач- викладач математики. Оповідання починається з того, що він закурює. Як потім виявляється, це неабияка деталь у творі. Оповідач схвильований, бо не прийшла його кохана Герда, а ще більше тим, що він одержав наказ «Бережіть торфовище!» він довго думає, як його виконати, де шукати торфовище, як і від кого його берегти. Але наказ- є наказ. І він одягає мисливські чоботи, бере рушницю і виходить з квартири, ліфтом опускається вниз… і тут оповідь обривається словами: «-Де він у вас? Сюди? Увімкніть, будь ласка, світло. Спасибі. Обережно, обережно… зараз все з’ясуємо… не більше двадцяти хвилин? Ви одразу поговорили?» (номер 5, 31).
Це інтригує, натякає на незвичайність розповіді, але ясності поки що не вносить. А оповідач продовжує свою подорож в пошуках дивного торфовища, яке треба берегти. «Хмари хутко пливуть над високими деревами скверу,асфальтні стежки ледве розрізняються під ромбами і трапеціями чорної трави. Водограй вимкнуто, тільки з водяної колонки тихо дзюрчить струмочок розбиває ніжно-дзеркальну поверхню води в круглому гранітному басейні» (31, 32). Він іде лісом, очеретом, легко йому дихати, наче під кисневим наметом. І знаходить нарешті торфовище. Розповідь (далі) набирає якогось фантастичного характеру. Мерехтливе світло, його кохана Герда, осяяна дивовижним сяйвом, легко танцює по болотяній поверхні, не лишаючи слідів. Все-все бачить оповідач, пасемець-кучериків волосся коханої. Автор розмірковуєь про своєь життя, про свої стосунки з Гердою, про житлову площу і т.д. читач ще ніяк не може зрозуміти (зачудований) , що ж це таке: казка чи дійсність. І знову в розповідь вплітаються слова, які проливають на все світло: «-У нас є не одна киснева подушка? Приготуйте шприц» (34). Сумнівів бути не може- розповідь- це марення хворого. Біля хворого лікар. Можемо пояснити тепер дзюрчання струмочка водограю- очевидно , лікар мив руки, а легко стало дихати хворому, бо йому дали кисневу подушку.
«…Бачу, як на моє торфовище тлетить довгий білий брус з коричневим потовщенням на кінці» (34). Як потім виявилось брус- це сірник, збільшений до небувалих розмірів уявою хворого, а одержаний «наказ»- це напис на сірниковій коробці. А далі вже важко зрозуміти, що в житті оповідача було справді а що- марення. Чи й справді його кохана вийшла заміж за диригента- заслуженого діяча? Чи не надто зв’язне у хворого марення? І чи не забагато тут для такої оригінальної розповіді описів? І якось на нашу думку, все-таки є розповідь від першої особи. «описи аж до відтінків шепоту і найменшого руху коханою».
«Давно в моїй практиці не було такого важкого випадку» (35). «Так недалеко і до кінця. А гляньте, будь ласка, що в нього в кулаці? Казна-що, випускають мільйони коробок сірників з дивовижним написом «бережіть торфовища»… при чому тут торфовища? Моя справа- люди» (36).
Можна подумати, що автор написав твір в знак протесту проти напису на сірниковій коробці. І лікар обурюється. А чому? Що ж тут поганого, коли на сірникових коробках будуть стояти заклики: бережіть торфовища!»%, «бережіть торфовища», «бережіть торфовища»», «бережіть ліси!» все треба берегти, людей- теж. Звичайно, тут є, можна сказати, дві сюжетні лінії, дві розповіді! Одна- марення хворого, друга- слова лікаря. І друга- перша таки зовсім невелика, що складається з окремих реплік лікаря- головна. В цьому оригінальність твору. Ідея- боротьба за людину, за її життя. Позитивне у творі те, що автор ні сам себе, ні когось іншого не копіює. Він шукає нову форму для повнішого вираження змісту. Хай помиляється, але шукає, і, в якійсь мірі, знаходить.
У третьому номері журналу «Дніпро»- за 1968 рік друкувався твір Романа Іваничука «Гора». Твір поставлено в ряд оповідань, але на нашу думку, це новела, і одна з кращих, що друкувалися в журналі за 1968 рік. Ось про цей твір дійсно можна сказати, що в краплині роси відбиває світ. Бо й справді тут висунуто важливу проблему: проблему людей і індивідуму. Проблема вирішується по-новому, бо вирішує її наша Радянська сучасність. Твір перегукується з Горлівським Ларою з тою лише різницею, що Ларру за злочин прогнали самі люди із свого суспільства, а Пантела відгородився від нього сам, бо вважав себе вищим од інших людей. Господарство його було на горі, «що Лисо випнулася обабіч села. І куди «не долинав одвічний шум далекого бору, змішаний з невгамовним плюскотом річки,- було завжди тихо» (65).