«Гаврило» – Хто де вам оту чортяку ставити?»
– Яку?- Настророжуються дівчата. – Оце тобі! Невже забули?- Переводить Гаврило грузливий погляд з однієї на іншу.
-А хто на артільних зборах голові всі вуха пооб’їдав? Мовляв, роботи до дідька, а бігати мало не до чужого села доводиться. Турботи не видко, запитів ніхто не вивчає…» (67) (68). Оце, так би мовити, самий «центр» подій, кульмінація («Що це за чортяка»- думає ошелешений читач. А далі Федя і Гаврило йдуть вибирати місце для кузні. На ранок Гаврило кличе Федя, їде
з ним у колгоспну майстерню, вкладає на фургона «халабуду», зроблену за його замовленням. І ось розв’зка цієї, з дозволу сказати, новели. «-Дівкам сюрприз буде… гаврило перекину халабуду на землю й, червоніючи з натуги, сам насунув її на яму. Потім випростався захеканий, широким ліктем, мов рушником, змахнув з обличчя, намистинки поту. – Ос і все, брат. Він поліз до кишені по цигарки, а Федьо розгублено глядів на його обличчя, потім на халабуду- і ще раз на обличчя. – А кузня? У щілинах Гаврилових очей застрибавли бісики. – Оце ж вона й буде,- Затягнувся він тютюновимм димом і важко було розібрати, що ховається в отому: жарт чи серйозність. – Отака-то кузня. – Еге ж, така-то,- Хитнув Гаврило чуприною, і на його глузливому виді з’явилося зацікавлення. – Не докумекав іще? Ах ти ж невіро Господня! Справжня кузня перед ним, а він на неї, як теля на нові ворота. Скидай штани, сідай та й куй, скільки тобі заманеться.» (70- 71).
Сідали-падали в очерентні нетрі блакитні птахи-символ розбитих мрій хлопчика «очевидно». Федьо безстрашно кидає в обличчя Гаврилові «Товтяк!», жбурляє в нього землю і тікає. Гаврило біжить за ним, але не може його наздогнати і лише погрожує йому. Ось і все.
Літературознавці вважають що Гетте створив назву новели, давши їй таке визначення! «Щоб пояснити вам порівнянням хід розвитку цієї новели… візьму зелену рослину, яка над корінням виганяє сильну стеблину з міцним зеленим листом і зрештою уквітчується квіткою. Квітка є щось несподіване, вона дивує, але вона мусила з’явитися і все зелене листя лише для цього і росло, без квітки не варто було б його ростити- (31): І.П. Еклерман, разговорі с Гетте в последниє годі его жизни, М.- Л. видавництво «Академія», 1964 рік сторінка 333.
Тут, здається Гетівська квітка має жалюгідний вигляд. Новела прочитана. Тепер, очевидно її треба б одіслати в науково-дослідний інститут, щоб визначити її ідею. А й справді, що автор хотів сказати? Навіщо писав твір? Розбиті мрії хлопчика? Але ж, очевидно, після цього хлопчик не перестав мріяти про справжню кузню. В образі Гаврила автор, очевидно, мав на увазі показати негативну в якійсь мірі людину нашого суспільства. Він грубий в розмові і зовні. Це видно навіть з опису його портрету. У нього глузливі, груди могутні, під ними тин тріщить. Він не сказав, а бовкнув. Чуприна патлата. Вайлуватий, ніс яструбиний, жовті виврнуті зуби, яструбиний ніс, жилавий кулак, лелечі кроки, обличчя суворе, засмагле. Дівчата глузують з нього, з недовірою ставляться, не вірять, що він може виконати дане доручення. Але Гаврило не викликає у нас антипатії, а скорше замилування силою. Опис портрету скорше нейтральний. Так і не зрозуміло, навіщо йому було так невдало глузувати з хлопчика. І ще, навіщо він, цікаво знати, розводить з семилітнім хлопчиком балачки про дівчат, викладає йому цілу теорію. Про яку рису характеру це мусить свідчити – але до подій в новелі не має ніякого значення (Рушниця не стріляє).
Кінець-кінців така історія могла б мати місце в житті. Але чи ж варта ї надбанням літератури? Ну, читати ще хай. Але друкувати?.
Новела- жанр важливий, потрібний, може часом «Хай вибачають мені романісти» важливіше за роман і так бездумно компрометувати його» злочин.
«перескік».
Автор тяжіє до формалістичних тенденцій. Ну от хоча б таке. «…пелюстки сміху заходять над дівочими устами чимраз дужчим трепетом, а потім вибухають у барвистій зграйці гучною квіткою» (6). Чи не надто вже художньо? Аж уяві тісно.
У восьмому номері журналу «Дніпро» за 1968 рік було вміщено твір як новелу
Миколи Ярмолюка «Сама в хаті». Правда, редакція зауважує, що Микола Ярмолюк вперше виступає перед читачами і що автор має досвід роботи газетяра. Воно й видно, бо твір більше схожий на нарис, аніж новелу. Ну нехай оповідання, але з новелою аж нічогісінько спільного. Автор бере окремі фрагменти з життя бабусі Югини Іванихи і зв’язує їх в одне ціле бабусиними спогадами. Починає розповідь описом бабусі, яка сидить на порозі, гріючись на сонці. Бабуся така, як і прийнято чомусь змальовувати всіх бабусь в літературі, засохла, маленька з порепаними руками і п’ятами. Тільки от неприродно те, що вона так ліниво сидить на порозі, що їй ліньки навіть ногою прогнати курей, що її дзьобають. Невже лінь від старості чи немочі? Ба ні, автор далі розповідає, що бабуся має крім курей і півня, ще й ненажерливе порося і добрячий шматок города. Просто автор, може через свою недосвідченість, чогось не додумав, коли писав: «Глибоко запалі очі заплющені, кістляві, обтягнуті восково-жовтою шкірою, руки нерухомо лежать на гострих колінах. По широкому зарослому моріжку подвір’ї бродять червоні опасисті кури. Вони зрідка приходдять до баби і клюють у чорні порепані п’яти. Коли дзьобають боляче, ніби забивають цвяшки, але бабі ліньки розплющити очі, ворухнути ногою, аби прогнати курей, тільки по маленькому, зморщеному мов висушене яблуко, лицю після кожного забитого цвяшка пробігають кривульки-хвильки» (17).
Є тут і скирточка потухлого сіна, і те, як баба його хотіла продати, але ніяк не могла скласти ціну так і не продала, а тепер у ньому завелися миші. І те, як вони увесь час сперечаються-сваряться з сусідкою, і через що вони сваряться. Всього цього можна було не писати, тим паче, що, як далі видно, у автора зовсім інша мета. Тема вибрана вірно. Образ змальовано і підібрано вдало. Про таких людей і спраді треба писати, і гарно писати.
Югина Іваника- жінка-трудівниця, що багато вистраждала за своє довге життя. Це жінка- трудівниця, жінка страдниця, що на старість літ залишилася зовсім самітня. Автор навіть подає деталь, яка можливо й не має такого значення для даного твору. Югина Іваника двічі виходила заміж. Справжнім болем баби було те, що не було в неї дітей, хоч як вона благала Бога і плакала по ночах. Хотіла взяти чужу дитину, так чоловік не погодився. Лише це з усього сказаного має пряме відношення до центрального, так би мовити, «новелістичного» епізоду.
Автор короткими штрихами показує скільки горя пережила ця жінка підчас війни укупі з своєю сусідкою, з якою так часто сваряться. «Село спалили Німці, бо вважали його партизанським, і Югина з Горпиною в одній наспіх викопаній землянці. Часто лили дощі, і по стінах стікали брудні патьоки, а зі стелі падало рідке болото» (23). «Вони брели на колгоспне поле, збирали в кошелі гнилу картоплю, сушили її на сонці
, рудий крихкий крохмаль розтирали макогоном у пощербленій макітрі і пекли з нього млинці.» (22).
Ці спогади- не дрібниці, а справжнє людське горе. Але до центрального епізоду і вони не мають ніякого відношення. Центральним епізодом, з якого і справді можна було зробити новелу є справжній подвиг жінки, яка все своє почуття матері віддала молодому Радянському льотчику. Він був збитий у нерівному бою з фашистами і цілий день , важко поранений просидів з очеретиною в роті. Увечері його знайшла Югина, принесла додому, сховала у себе на горищі і доглядала його, аж поки не загоїла йому рани. Потім провела на фронт. З фронту від нього одержала єдиного в своєму житті листа, в якому назвав її рідненькою, матусею. І тепер ночами, коли сон не йде на очі, старенька повторює цей лист, як молитву, хоч роки стерли сліди букв на ньому. І жде вона, вірить, що повернеться її син. Це й справді епізод, гідний новели. Але вцілому подія розвивається плавно, спокійно. «Важко зітхнула і почовгала до воріт, зачинила хвіртку, прибрала зі сстежки суху тріску і, не знайшовши для рук більше роботи, зіперлася грудьми на ворину…» (24).
Зовсім неумістною і недоречною тут, на нашу думку, є мимохідь вклинена автором навіщось філософія про «Пожадливих і опасистих людей», які хотіли б все поглинути. А життя, мовляв, таке коротке. Воно, звичайно, так, є такі люди. Але ж до чого вони тут? Чи це натяк на «опасисту» сусідку, яка після війни чомусь стала сварлива і люта, хоч лютитись їй, здається нема чого?
«югина сипнула їм «курам» зерна і спостерігала, як вони пожадливо клюють його, штовхають одна одну, б’ють дзьобами в спини, голови- аж пір’я летить, і на думку навіялися люди, такі ж пожадливі й опасисті, намагаються більше вхопити, проковтнути, а того і не знають, що скільки не давай- всього не проковтнеш, бо світ багатий і різний, а життя людське дуже коротке» (23).
Кінчається твір тим, що син Горпини Віктор, що приїхав з Києва на своїй машині, кличе бабу до них вечеряти. Баба п’є коньяк (Оце вже й справді нове у практикуванні образу бабусь в літературі), їсть консерви, що, за словами сусідки , бувають тільки в києві, згадує з сусідкою пережите разом лихоліття війни, і під кінець Віктор дарує бабі Югині хустку «З чистої шерсті» і тим страшенно її розчулює . невже оцей кінець автор вважає новелістичним?
Не зрозуміло тільки йому цей добрий розумний Віктор, лише на цей раз додумався покликати до них самітню бабусю? З усього видно, що раніше, хоч не раз вже приїжджав до матері, він такого «здається це що не є найелементарніше у людському спілкуванні, тим більше, що вона їм не чужа, бо сам же згадує, як пошила мати йому штани з бабиної спідниці»не любив.
В творі є багато думок, багато різних спостережень, але видно, що автор губиться, не знаючи, що головне і що другорядне- а тому пише все, що у нього накопичилося. Є у творі і калькування з Російської мови: «виїдене яйце». Вдало схоплює автор деякі моменти з життя природи і знаходить влучне їх вираження, як-от: «Югина зводила очі до неба, благала у вітру чорних, густих хмар, аби в них назавше утопився місяць, але вітер не слухав її: позіхнув раз-другий і вклався у різних травах спати» (20).
Або: «В березі, понад ставом, у густих зарослях верболозу та очерету блукала ніч…» (23).
Щойно ми розглянули твори, які не можна віднести до жанру новел, хоча вони друкуються під цією рубрикою. А зараз ми розглянемо так звані оповідання, які на нашу думку, цілком належать до новел.
«вчителька», «недоспівана пісня», Бора», «Бережіть торфовища» і «гора».
«вчителька» Анатолія Мороза друкується в журналі, як оповідання, та я вважаю, що цей твір має більше спільного з новелою, стислість, компактність, власне одна подія, один день життя людини, останній день. Але, як багато дає цей твір. Родить думку про багатьох-багатьох людей, які не увійшли у список героїв, а може й не встигли майже нічого зробити для людей, але бажання велике бажання служити людям часом робить (уже після їх смерті) більше, ніж встигли зробити вони. Одна зосереджуючи мить, протяжністю одного дня.