Тема моєї роботи…
У першому розділі були намагання показати всі суперечки, які точаться навколо проблем сучасної новелістики. Наводяться проблеми, яких буду додержуватися в данній роботі. У другому розділі подається аналіз твору Коваля «Федькова кузня» і своєї, «сама в хаті», які віднесені до жанрового різновиду новел. Особливо детально подається аналіз Федькової кузні, бо на нашу думку таких творів взагалі не повинна друкувати преса, тим більше під рубрикою такого відповідального жанру як новели. Твір «сама в хаті», вважаю, можна віднести до оповідання. В цілому твір, хороший, хоч має і свої недоліки.
У третьому розділі розглянуто оповідання, які, на нашу думку треба поставити поряд з новелами і зроблена спроба обгрунтувати це. В слідуючих двох розділах розглядаються твори, які тільки зовні, формально можна віднести до новел. І твори, які на нашу думку є найкращими з усього надрукованого в журналі. Це Хорунжого «пливе човен», «щасливець» і Хоменка »чотирип’ятірки»
Вважаю доцільнішим зауважити, що редакція журналу не дуже-то дбайливо ставиться до вибору творів для своїх сторінок і чим приводить до….. на сторінках журналу іноді з’являються твори, які не мають ні життєвої, ні літературної вартості.
У вступній частині цієї роботи наголошується на те, що проблеми сучасної новелістики вимагають негайного вивчення. Це й справді так, бо в літературі, а особливо в «малій» прозі відчувається повне змішання жанрових різновидів. Один і той же твір може переконувати у всі жанри, залежно від думок і поглядів того чи іншого критика- літературознавця. Вірно сказав на Ужгородській науковій конференції… що пора вже мати якусь одностайну думку. Бо інакше, навіщо ж тоді товкти воду в ступі, сперечатись, переливати з пустого в порожнє лише для того, щоб кожний залишався при своїй думці?
Мабуть ніякий жанр не зазнав на протязі свого розвитку, таких змін, як новела.
Журнал «Радянське літературознавство», номер 7 за 1966, розділ література і сучасність, видавництво «Наукова думка», Київ 1966. проблеми сучасної новели «Наукова конференція в Ужгородському університеті сторінка 3-23. одні розглядають новелу, як жанровий різновид «Малої» прози, інші не бачуть, жодної різниці між новелою і оповіданням, вважаючи ці два слова, як синоніми: міжвузівська конференція. Хоч кажуть, що в суперечках народжується істина, але поки що до істини наші літературознавці ще не дійшли. Завдання літературознавців дошукуватись, до якого жанру відносити той чи інший твір, а завдання письменників писати так, щоб твір мав свою вартість, до якого б жанру його не віднесли б. новела- більш стисла форма малої прози, ніж оповідання. Тут менше персонажів. Мало подій і вчинків. «На відносно невеличкому шматочку життєвого ріалу завдяки скрупульозному добору і групуванню фактів і деталей, концентрованої типізаці їх, новеліст змальовує образ-тип, через окримий вчинок дає змогу глянути мало не на все життя персонажа. «Василь Лесин, Чернівецький університет, 7». Лаконізм. В основі новели якась цікава подія. Новеліст уникає подавати свою оцінку. Через відчуття персонажів розкриває світ. «Нервом оповідання є цікаве нанизування епізодів, сутність новели, у заглиблення епізоду». «5, Іван Денисюк, Львівський університет». Є новели факту і новели рефлексії- настроєва мініатюра. Новела факту демаскує характер, показує на що здібна людина у відповідальний момент. Тенденція поширення новели. «Новела вихоплює з життя не будь-який його фрагмент, а такий, що виражає істинний сенс життя» (7). Новеліст, умовчання, натяки змушують читача до великих роздумів.
Фащенко, Одеський університет.
Коваленко, Фащенко гуморески називають новелами.
Іноді вражає легкість, з якою деякі письменники називають свій твір новелою, коли його можна назвати б оповіданням або… не писати взагалі. Новела- це жанр, якщо можна так сказати, відповідальний жанр і не можна знецінювати його. І.Я. Франко порівнював його з краплиною води, в якій відбивається світ. Ну, якщо вже не світ, то, принаймні якоїсь життєвої проблеми торкнутися треба. Можна погодитись думкою, що ідея в новелі не завжди висловлюється прямо, часом за умовчанням (але вмілим і умістним) криється більше, ніж в іншого за бездумним беззмістовним багатослів’ям. Але не можна ідею твору «заховати» так, що її не можна знайти не лише читачу, а й, очевидно, і самому автору. Хочу для прикладу проаналізувати новелу Юрія Коваля «Федькова кузня», що друкується в журналі «Дніпро» нр. 1 за 1968 рік. Написано твір гарно, багато художніх тропів та…
Перша фраза відзразу підводить читача до теми, якщо про тему судити і назву твору.
«Ото, як вийти з хати та повернути за повітку та ще продертися крізь густі барбарисові нетрі аж до глухого закапелку, що між їхнім та Гавриловим тином, то буде вона, Федькова кузня» Журнал «Дніпро» нр. 1 1968 сторінка 61. надалі цитую там же».
В цьому закапелку семилітній хлопчик Федьо ховає сльози своїх перших образ, слухає поклик мрії. Тут серед всякого непотребу він «…виковує речі
, яких ще не виковував жоден коваль світу» (72). Федьо- допитливий хлопчик, маленький мрійник. Видно, що автор сам симпатизує йому, називає його з добродушним усміхом. Затятим ковалечиням, умільцем, майстром на всі фантастичні штуки, шибеником, халамидником, малолітнім глушманом. А поруч з ним Федьо- дивувате сонечко матері. Мимоволі милуєшся разом з автором тими гарними описами пейзажів, хлопчиком, що немов «…краплина такого сонця, що зірвався зі святої високості бринить, видзвонює навкруги радість- (74). В описах-пейзажах, в описах, що стосується Федя, його мрії закоханою в життя, переважають блакитні тони. Це гарно. Все це вражає, захоплює, а під кінець оповідання «Не можу назвати цей твір новелою» просто проїдається, робить твір одноманітним і те,що могло б бути дивовижно-гарним, не досягає своєї мети. Давайте прослідкуємо.
«…а потім, зітхнувши, лежати на торішньому листі й випускати з великих очей блакитних голубів. Вони спершу ширяють під берестовим склепінням, гойдають його швидкими крильми, і, нарешті проривають і несуть полохливу мрію далеко-далеко, аж у синє небо» (71). «…а з широко розплющених синіх очей так і зринають склепіння дерев, майоріють, шаленіють у далекому блакитному небі» (72). «Над стежиною підперта живими стінами тріпоче блакитна стрічка неба…» (74). «Вгорі неймовірне блакитне небо, внизу- сонні левади…» (75). «Федьо не помічає, як те бриніння долучується шелестом блакитних крил, не бачить, як під склепіння берестів злітаються блакитні птахи, як вони хвилюються, черкають крильми зелені стелі» (75). «…а шелестіння блакитних крил дужчає, а верхів’я берестів, уже: як переповнене вітрило, що ось-ось трісне» (75) «…уже тріщало під тиском блакитних птахів берестове склепіння…» (75). «…блакитні птахи заметалися під зеленою колонною, таки прорізали її й шугонули, розтанули в синьому небі (75).
«…а блакитні очі так і цвіли серед повної радості, серед бризок- веснянок» (76). «…він (федьо) вибрав найвищий горбок і закляк там, і прислуховуючись до гупання серця , до шелесту крил блакитних птахів, які шугали десь уже біля сонця…»
(78). «Федьо з острахом озирався, однак, крім гупання власного серця в гарячій тиші нічого не чув « Над стежиною, підперта живими стінами тріпотіла блакитна стрічка неба, наче крило великого птаха. А далі, куди Федькові вже не було видно, за зеленими шатрами верб безшумно сідали-падали в очеретяні нетрі самі блакитні птахи» (71). Чи не забагато блакиті для твору, який займає десь 10 сторінок. Чи не надто вже переслідують Федя блакитні птахи і чи не віє тут бажанням за гарною формою приховати беззмістовність.
«перескік». Події розвиваються досить плавно, а це теж не є характерним для новели. Хлопчика кличе-недокличеться мати. Потім вони удвох ідуть угості до бабусі. Бабуся0- сама добрість, це типова бабуся, яких багато. Її руки автор порівнює з гілками засохлого дерева (Важко сказати про доцільність такого порівняння, але воно не збите, своєрідне: хай і так). Бабуся пахне порічками, трояндами, помідорами, огірками. Що ж, тут не прискіпаєшся, цей запах нам знайомий. І справді ми чули від наших матерів і бабусь. Далі мати з бабою розмовляли між собою, потім годують Федя, мов горобеня, зернятами гарбузового насіння, потім Федьо випрошує у бабусі здоровенний, як годоване порося, зіпсований замок, обіцяє його полагодити. Потім вони йдуть додому, тягнучи то по черзі то разом, важкий замок. Все це я переказую, щоб показати наскільки тут розвиток подій далекий від новелістичного.
Дома Федьо знову гайнув у свою «кузню» і там довго тер, скріб, шурував бабин замок, мріючи полагодити його і тим здивувати бабусю і заслужити похвалу односельців.
До нього приходить його сусід парубок Гаврило… і тут починається напруження подій. Гаврило пропонує допомагати йому в будівництві громадської кузні, яку будувати начебто доручив Гаврилові колгосп. Хлопчик страшенно хвилюється, не вірить, не сміє вірити в таке раптове здійснення своєї мрії. Але Гаврило переконує його і вони разом пішли. «…серце під благенькою сорочкою завмирає, а потім, як спійманий птах, шалено рветься на волю» (75). «Він навіть не озирається на свою криївку, на той залізний непотреб, на ввсе, що в його складало кузню, він ще не знає, що люди таким, як раніше, уже не прийде, йому боляче, соромно за свою першу зраду, але ж там кузня, справжня, жива…»
(76). (Все це одне речення) І то ще не закінченне… вони завертають на ферму до дівчат, а слід сказати, що сестра Феді- Надя припала до серця Гаврилові. Вона теж у гурті дівчат. І тут між ними відбувається розмова, яка має відношення до наших подій. Очевидно ця розмова мусить заінтригувати читача, захопити чеканням розв’язки.