Не було кращої жінки на селі, як та Галька. Була собі молодиця бідова. Раз те, що маленька, зграбненька, з тонким та гнучким станом, була схожа на дівчину-підлітка; а друге те, що мала гострий язик і меткий розум. Кого відбрити – то так відбриє, що той і очі відведе, і голову опустить, і більше не поткнеться до Гальки липнути чи з нею до суперечки ставати – хай їй біс! А кого привернути – о,  тут вже Гальку вчити не треба, сама знає, що сказати, а головне – як сказати. А як гляне – все, нема хлопа, пропав. Read More

Відьма

Химка Бакуниха була ще нестара молодиця, висока, ставна, білозуба і без сивини. Все ж її вік якось важко було визначити. Одні називали її тіткою, а другі бабою. Приймала все. Не ображалася. Завжди була весела та усміхнена. Ніхто ніколи не бачив її ні сумною, ні розгніваною. Хоча її життя не пестило. Read More

Настуньку Перепилишину прозивали Вдовою. Хто її так прозвав – того ніхто не знав, але тепер всі її так називали. Провела хлопця на війну – та й овдовіла. Вдова та й Вдова. Ніхто наче й не дивувався. А була ж молода і гарна. Навіть дуже гарна. А от … Вдова. Її довгі густі коси не вміщалися під вдовиною хусткою. Правда й те, що Настунька не дуже й любила ту хустку. Більше ходила розв’язана. Хустка їй і не пасувала, і чомусь заваджала. Старші молодих пригальмовували.

Я вийшла з кімнати, щоб пройти на кухню і приготувати собі каву. Вийшла – і остовпіла. У мене в коридорі внизу на вішаку сиділа жінка. Отакої! Де вона тут взялася? Ну так. Знову я не зачинила двері. От до чого доводить моя легковажність. Отак колись якийсь заброда – алкоголік винесе мій нехитрий скарб. Путнього у мене нема нічого, та на пляшку виміняти можна. Жінка сиділа зовсім спокійно і, побачивши мене, не ворухнулася. Навіть спроби не зробила встати і пояснити, як вона тут опинилася. Я отетеріла. Яка нахаба! Read More

Кіт сидів біля смітника і несамовито гриз кістку. Думаю, що не тому він її так заповзято гриз, що вона була така дуже смачна. Просто кіт був дуже голодний. Чоловік і жінка стояли неподалік і стежили за котом. Жінка зітхнула: Read More

Баламут

Микола Джига був першим парубком на селі. Кремезний, пишночубий, під чорним вусом, – красень! Коли йшов по селі, то дівок хоч у покоси клади –  так вже за ним мліли. А він що? Та… вже ж не гребував стільки вже тих дівчат перебаламутив, що страх. Якось його перестрів священик – то й він просто серед дороги говорив з Миколою. Намагався напутити його на шлях істини. Read More

АЗАЛІЯ, АБО ДІВЧИНА, КОТРА БОЇТЬСЯ ДОЩУ

Це оповідання фантастичне. Я його так класифікувала. Але слово «науково» не ризикнула поряд поставити, бо моя фантастика до науки прямого відношення не має. Ні тобі розрахунків, ні наукових пояснень. Це така собі казка для дорослих, а може й для дітей. А хто сказав, що казки мають бути тільки для дітей? Є чимало дорослих людей, що люблять казки. І я люблю. Може тому й пишу. Пишу для вас, дорогі читачі. Читайте і неодмінно посміхайтеся. Read More

А за того Петруся

Ганна Довгаль жила зі своєю донькою Олесею. Всім вдалася Олеся: і вродою, і добрим серцем, і до роботи беручка була. Особливих достатків не мали, але й не бідували. Був і хліб, хвалити Бога, і до хліба. А коли до хліба часом забракло, тоді постили. Та не нарікали, бо знали, що декому буває гірше.

З ранку до ночі в роботі. Відпочивали хіба що в неділю. Та й то… вдома в селі і про неділю щось знайдеться. Скажімо, худобі чи дробині  їсти дати. Read More

Якось восени

По селі пройшла новина: Панасова донька родила дитину. Хлопчика родила. Вдома, з бабою-повивальницею, як то колись було. Пологовий будинок в районі. Доки ще до нього возом доїдеш… Потім приїхали лікарі. Сказали, що все добре. Хотіли забрати її разом з дитиною в пологовий будинок – не погодилася. Read More

«Якби мені не тиночки»

Ніхто не знав, звідки з’явилася Федора у нашому селі. Роки були важкі, повоєнні. Всяке ставалося з людьми. У Федори ніхто ні про що не питав. Була ще не стара, міцної статури, завжди усміхнена. Чи маскувала за усміхом своє лихо, чи за вдачею така була, – до ладу ніхто не знав. Жила у хаті-пустці, яких тоді багато було на селі. Є вони й зараз. На жаль. Було у Федори двоє дітей: хлопчик Івась і дівчинка Мариня. Не Маруся, не Марічка, а так і звали її – Мариня. Івась був старший, але виглядало так, що не Івась виховував Мариню, а Мариня Івася. Дівчинка у всьому верховодила. Бо Федора що? Цілий день у роботі. Люди знали, що її можна покликати, то й кликали. У тих вона вовну пряла, бо такої рівної і тоненької нитки ніхто не виведе, у тих дітей бавила, біля слабого сиділа чи на городі поралася. За те їй щось перепадало: то хлібина, то шматок сала або крупи чи муки. А часом і одежину хтось підкине. Нічим не гребувала. Дякувала і брала. Таке було життя. Сидить було, пряде та й пісню співає. Пісня давня, якась наче нетутешня, сумна, як осінній день, що хилився вже до вечора. Read More