Нарешті випав сніг

Розгорався світанок, тихий і погідний, як дитячий сон. Починався день, такий безгрішний, що, здавалося, нікому не міг принести ніяких бід. Невидимий ангел літав на своїх білих крилах, розсівав по землі мир і спокій.

Настуня встала, хоч її і ніхто не будив: боялася проспати росу. Треба ж було гнати пасти. Не свою худобу, то чужу. Однак треба. Надворі прохолодно. Настуня те знає. Хоч сонечко з вікна лагідне, та зранку завжди прохолодно. Нічого. Настуня кофтину візьме, ту, що їй тітка Уляна дала. Вона ще велика на дівчинку. Але то байка. За те ж тепла. Настуня позашивала дірки на рукавах, навіть латочку поставила. Це вона вміє, хоч ще маленька. Так всі кажуть. Маленька чи не маленька, але, якщо мами нема, то хто ж буде? Мусить сама. Мама померла ще восени. Всі позітхали, поплакали, помолилися та й розійшлися. З того часу дівчинка сама. Приїжджали за нею, хотіли у дєтдом забрати. Тікала, ховалася, бо не хотіла їхати зі свого села. Тут всі її знають, і вона знає всіх. А що? Як подумати, то не така вже вона маленька. Їй ось у липні виповниться 12 років. Хіба ж це мало? Read More

Я змінила ім’я того чоловіка, про котрого йдеться в творі. Ім’я змінила, а прізвище взагалі тут ні до чого. Змінила ім’я, бо чоловік цей відомий загалу, а особливо серед сліпих. Що? Вас шокує слово сліпий?.. Ах, які ми делікатні! Розумію. Тепер прийнято казати незрячий, неповносправний, людина з особливими потребами… Хоча суті це не міняє. Сліпий – він сліпий. І як би  ви його не назвали, зрячим він не стане. А мені здається, що треба речі називати своїми іменами. Тимпаче, що нічого образливого в тому нема. Та це був такий собі ліричний відступ. Хоча може й не дуже ліричний. Read More

Лікар

Прізвище відомого хірурга Івана Степановича було оригінальне і беззаперечно українське – Тарахкало. І вже перекручували те прізвище, як хто хотів, аж до непристойності, і підсміювалися над Іваном Степановичем, хоч на люди не показуйся.

– Ну й прізвищем наділили мене батьки, – інколи сміявся, а інколи сердився лікар. – Коли женюся, перейду на жінчине прізвище. Не дуже престижно, але перейду.

Та з женячкою Іван Степанович щось не спішив. Хоч і квартира була, і в квартирі, і зарплата була пристойна, та й на роботі в нього були і жінки, і дівчата, і навіть дуже гарненькі. Read More

Лист без відповіді

Село Белебні не просто так собі дістало свою назву. Великі і менші белебні оточували село. І ні розкопати їх, ні розрівняти. Так природа собі придумала. Через ті белебні до села годі було дістатися. Особливо взимку. Та мешканці села тим не журилися. Вони вже знали, як з тими белебнями собі раду давати: де об’їхати, а де й пішки пройтися. То чужому страшно. А своїм – за виграшки. Зате дітям взимку сама втіха. З якого белебня хочеш, з такого й на санчатах  з’їжджай. Аж вітер у вухах свище. А головне – ризику ніякого: ніяка машина взимку тут не проїде. Отаке-то село Белебні. Такого більше і на світі нема. Одне таке на Україні. Тому й люблять його ті, хто там живе, і ні за які смаколики не збираються нікуди звідси їхати. А були часи… о, всякі були часи. Були такі, що й згадувати про них не хочеться. Їхали звідси і по своїй волі, і не по  своїй. Не по своїй це ті, котрих вивозили до Сибіру. Плач і лемент тоді стояв по селі. А по своїй волі… та й то сказати… бідність їх гнала з рідного села. А куди? Не дуже й питали. Аби звідси. Сподівалися, що може десь буде краще. А воно, як в народі кажуть: там добре, де нас нема. Чи було їм краще – того ніхто не знав. Їхали – і зникали, розчинялися у світі, наче і не було їх ніколи. Ще довго стояли хати-пустки з повибиваними вікнами і розчахнутими дверима, нагадуючи про тих, хто тут колись жив, а потім і ті хати руйнувалися, створюючи прихисток для тхорів, куниць та щурів – погибель для курчат.

ЛЕТІЛИ ЛЕЛЕКИ

У нас на Україні так багато талановитих людей. А ми й не дивуємося – звикли вже. Зробив собі, приміром, чоловік скрипку та й грає по весіллях. Ніде не вчився, а от… А що ж тут дивного? Все, як у нас. А що ніхто його не вчив… Сам навчився. І ніякого дива у тому нема. Народе мій, люди мої милі, як же славно, що маємо ми таку благословенну землю, що викохує для нас свої таланти. Не даремно ж  на нашу Україну здавна і до наших днів зазіхають чужинці, близькі і далекі вороги краю нашого. Ласий шматок для кожного та Україна. Як би то її підкорити? Але ті нащадки козаків люблять волю і зайдам коритися ніяк не хочуть. Треба ж таке! Не хочуть! Хоч ти їм що! Отак ми і живемо. Плекаємо свою землю, своїх дітей і зовсім не дбаємо про свої таланти. Зовсім не дбаємо. Зманули, скажімо, сусіди когось розумного і талановитого – нехай там. Нам не шкода. Ми ще маємо. І прикрашають, збагачують розумом чужі краї сини і дочки України. І нічого, ми нові таланти виплекаємо. І співаків, і музикантів, і композиторів, і поетів, і вчених, і винахідників… Бо що нам? Ми ще маємо. Маємо – не цінуємо. Розтринькуємо наші найцінніші скарби – нехай користають добрі люди. А часом і не дуже добрі. А часом і зовсім злі. Read More

«Летить галка через балку»

Охрім Черепиця був високий кремезний чоловік, вже немолодий, з сивими пасмами волосся та з сивими вусами. Був ще при силі. Ноги ставив твердо і міцно, а виглядав так, наче йому належав цілий світ. Добрістю його очі не світилися, скорше навпаки, були понурі і дивилися на всіх з підозрою: мовляв, що ти там замишляєш? Я тебе наскрізь бачу. Отакий-то був Охрім Черепиця. В селі його не любили. А за що його любити, коли він нікому ні на ніготь нічого доброго не зробив? Вмирай – не порятує. І вже не знаю, за що його Сракуном прозвали. І вже прилипло до нього те прізвисько – і не відмиєш його,і не віддереш. Сракун – і все. Read More

ЛЕСЕТА

Замок «Лесета» був овіяний якоюсь незвіданою таїною, легендами та переказами і якимсь навіть острахом. Цю назву вимовляли якось притишено, обрережно, наче боялися щось наполохати або самі полохалися від тієї назви. Ніхто до ладу нічого не знав. Чомусь ніяких записів про той замок не збереглося. Самі тільки перекази та легенди. Та чи можна було їм йняти віри? Знали, невідомо звідки, що був той замок збудований у 16 столітті, що жили в ньому граф і графиня. І дочка у них була, Лесета. В її честь і замок було названо. Знали ще, що та Лесета красуня була, а ще співала так, що, хто хоч раз почув її спів, той не міг вже жити без того співу. А ще розповідали, що померла Лесета дуже молодою. Смерть її була загадковою, повитою якоюсь містикою і таємницею. Граф і графиня тяжко пережили смерть своєї єдиної доньки. Вони так і не впоралися з своїм великим горем. Ніщо не могло їх розрадити. Якийсь час ще жили в своєму замку, але тут все нагадувало їм про їхню втрату, і вони врешті-решт пішли в монастир і там доживали свого віку. Перед тим, як піти в монастир, граф з графинею відпустилии на волю всіх своїх селян. І тепер ще пам’ятали їх як своїх благодійників. Отаке розказували. А чи так було, чи ні, – того до ладу не знав ніхто. Read More

                                                                Конкуренти

             Боліло серце. Гупало у скронях. Наче молотом хто бив… Туманилося в очах. Що це було? Сон чи ява? Ні, це був не сон. Вона й досі відчуває на плечах його руки, а на губах…

«Ні, це щось нереальне. Якась містика…Його нема… І все ж… Що це було?..»

Хотілося стрясти з себе те видиво, та воно не зникало, не хотіло зникати.

«То нехай живе. Мені з ним… Страшно і гарно. А все ж… Моторошно. А може я отак по трохи з розуму сходжу?»

Пройшлася по кімнаті. Відчуття було таке, що в кімнаті, окрім неї, є ще хтось…Увімкнула світло, але тривога не зникла.

«А може покликати маму? З нею завжди якось… Спокійніше. З нею і поплакати можна, і розказати їй все. Вона зрозуміє. І мені стане легше. А може тому й стане легше, що частину моїх бід, мого смутку і болю мама бере на себе. І тоді важче їй?.. Ні, нехай спить. Не буду її будити. Містика – то нехай містика. Буду з нею сама». Read More

ЗА ЛАШТУНКАМИ

Життя кожної людини – це ніби спектакль. Він ділиться на дві частини. Одна його частина – це та, котру бачать люди, проходить ніби на сцені. А друга частина – за лаштунками. Туди стороннім не можна. Це тайна з тайн. Але нема нічого тайного, котре б колись не стало явним. А глядачів чомусь все частіше кортить заглянути за лаштунки, або ж проникнути хоч краєчком ока за завісу, коли вона вже опустилася. Глядачам чомусь здається, що найцікавіше відбувається тоді, коли опускається завіса. Може вони і мають рацію. Що ж там, за тією завісою?
Read More