Відкурликали свій далекий переліт журавлі. З городів викопали картоплі, буряки, постягали гарбузи. Тільки сонячничиння стриміло де-неде додаючи осіннього смутку спустілому городу. Задощило, засльотилося. Осінь… Ганя з мамою сиділи в хаті. А що ти почнеш, коли така непогідь? Мати щось шила, а Ганя пряла якусь вовну.

– Прядеш? – спитала мати.

– Та… Лежить – то треба спрясти.

– І що буде з тієї вовни?

– Та… Щось буде.

І зашарілася, наче мати її піймала на чомусь сороміцькому. А власне… Що ж тут такого?

– Хочу Лукашеві теплі шкарпетки зв’язати. Бо хто йому зв’яже?

– Як немає дівчини, то ніхто.

– Немає. Поки що.

– Засльотило. Мені так здається, що затужила груша за Лукашевими піснями.

– І я затужила, мамо. Ой, як затужила.

– То нехай би до хати йшов. Хіба що?

– Та нічого. Нехай би йшов.

– Чи ти йому щось не те сказала? З тебе станеться.

– Не сказала я йому нічого. Просто Лукаш не сміє. Я ж не хотіла, що він мене сватав.

– І тепер не хочеш?

– Не знаю.

–  У груші треба спитати. Може вона знає.

– Може й знає. Та чи скаже?

– Чого ти, дівко, приндишся? Чим пишаєшся? Чим гоноруєшся? Нема чим. Сама бачиш. А роки ідуть. До душі хлопець – то виходь.

– Я не пишаюся, мамо, і не гоноруюся. Я просто не знаю. Це ж не на рік, а навік.

Клямцнули двері – і на порозі став Лукаш. Мама і доня ойкнули в один голос.

– Чого ви? Злякалися чи що? Доброго дня вам.

– Доброго здоров’я. не злякалися, а здивувалися.

– Ти все ще не перестаєш дивуватися? Ніяк не звикнеш?

– Я же ти Лукашу?

Ганя кинулася скидати з Лукаша мокрий плаш. – Мокрий весь.

– То плащ мокрий. А я сухий. Там же ллє, як із відра. А ти думала, що я  дощу злякався? Якби не так. У мене он який плащисько.

– Але ж болото.

– Ну, болота, вибачайте, трохи вам наніс. Його зараз стільки, що ні сліпий, ні зрячий не обмине.

– А ми з Ганею щойно про тебе згадували.

– Добрим словом чи лихим?

– Та чого ж би лихим? Я казала, що груша сумує без твоїх пісень.

– Нехай звикає. Скоро зима.

– Грушка звикне. Мусить звикнути. А от дівчина… Не знаю.

– І дівчина звикне. Не хотіла ж, що я її сватав. Зате груша назарік вам стільки грушок зародить, що й не будете знати, куди їх дівати. То все від наших з Ганею пісень. Будете грушки їсти і мене згадувати добрим словом.

– Шкода, що непогідь. Шкода, що скоро вже зима, – тихо сказала Ганя.

– Шкода… А я, власне, прийшов попрощатися. Завтра я вже їду.

– Завтра? Їдеш? Куди? – тихо і якось розгублено спитала Ганя. Лукаш сумно засміявся. А хіба можна сміятися сумно? Виявляється, можна.

– Як куди? В Шибену.

– В таку непогідь?

– Що ж… Чужа хата – не своя. Роботу я закінчив, то не можу нахлібником сидіти в чужій хаті. Дядько Трохим, спасибі йому, погодився мене відвести. Кіньми – не пішки.

– І що? Ми з тобою більше не побачимося?

– Не знати. У житті, як на довгій ниві: трафунки бувають розмаїті. Так ще моя бабуся казала.

– До чого тут твоя бабуся? – не знати чого розсердилася Ганя.

– Просто. До слова прийшлося.

– А я думала, ми на Різдво разом поколядуємо.

– Може й поколядуємо. До Різдва ще далеко.

– Далеко. То правда.

І посмутніла дівчина. Ледве їй не до плачу.

«А може треба було, щоб посватав? Та що вже про те? не піду ж я тепер його сватати…»

– Може я ще на Різдво прийду. Або приїду, як буде з ким. Данило на свята до себе кликав. Аби тільки не дуже гурделило. Ну що ж, піду я вже, доки не споночіло. З грушкою прощатись не буду. Ти від мене поклонися їй. Скажи – нехай чекає. Ми для неї ще заспіваємо. Аби там що – заспіваємо. І ти чекай.

– Ми будемо чекати.

Ганя мовчки стала одягатися.

– Ти куди? – спитався Лукаш. Мати не питала, бо й так знала.

– Проведу тебе.

– Що ти вигадуєш! Я сам.

Та Ганя вже зав’язувала велику хустку.

Про що вони по дорозі говорили, того не знав ніхто. Та повернулася Ганя весела, майже щаслива і сіла далі прясти вовну. Мати знала, що у Лукаша таки будуть теплі шкарпетки.

 

І, як завжди, жінки біля криниці. Вони все знають. Від них нічого не сховаєш, нічого не втаїш.

– Ви чули?

– Чули, Ксенько. Вже всі те чули.

– А я знала.

– Не брешіть. Нічого ви не знали.

– То я брешу? Твоя мати брехала і тебе навчила.

– Та не сваріться, баби. Дощ буде. А я шмаття повісила.

– Та не про те кажіть. За сліпого пішла.

– Дива в тому нема. А за кого йти? Хлопців… Самі знаєте.

– Аби ще почекала, то може хтось би трапився.

– І доки чекати? Доки посивіє?

– Чекайте-но та й Лукаш не такий вже сліпий. Стежку перед собою бачить. А до роботи який. У нас робив, то мій Іван ним ненахвалиться.

Судили-рядили жінки, а в Гані з Лукашем до весілля йшлося.