Дні стояли напрочуд теплі, а вечори погідні і зоряні. Місяць інколи журився, а часом посміхався, слухаючи пісні, яких він зроду не чув. А грушка! Що робилося з грушкою! Здалося, що вона ось-ось зацвіте і заплодоносить.

– Бачив би ти, Лукашу, як погарнішала моя груша. Наче обновилася. Така пишна та зелена, наче не до осені йдеться.

– Не знає вона, що йдеться таки до осені. Та ще й до зими. Розійдемося ми з тобою, дівчино, а чи зустрінемося – того не знаю.

– А може бути таке, що й не зустрінемося?

– Всяке може бути. А чому б ні? Зима прийде.

– Ще літо. Ненакликай холоду. Аж грушка зіщулилася. І я. Бррр!

Та Лукаш вже її не чув. Він заспівав пісню. Тихо-тихо заспівав. Наче тільки для грушки.

Пригадай, дівчино,

Чи може й забула,

Як ми тут сиділи колись.

Ти пісню співала,

На гітарі грала,

А я в твої очі дивився.

Ти пісню скінчила,

Гітару зложила, на груди схилилась мені.

Я, стан твій обнявши,

Пригорнув ще блище,

І ми поніміли в любві.

Поїду, поїду

В далеку дорогу,

Не знаю, чи вернусь чи ні.

Загину, загину

Без тебе, дівчино

В далекій чужій стороні.

А може ти знайдеш

Кращого від мене

І схочеш багатства нажить,

Та знай що за золото

Щастя некупиш,

А серце так можна згубить.

Стояли, обнявшись, а груша журилася. Чи то над їхньою долею журилася, чи над тим, що незабаром таки прийде вже осінь. А потім і зима незабариться.

– А кажуть, Ганю, що дерева розмовляють між собою. І що мову нашу розуміють.

– Та ну! Не може того бути.

– А чому не може бути? Вони ж живі…

– А якщо вони розуміють нашу мову, то й пісню нашу розуміють.

– Авжеж, що розуміють. Тому й наша грушка погарнішала. Бачиш, я вже сказав «наша». Пробач мені, грушко.

– Не вибачайся. Нехай у моєму садку росте наша з тобою грушка.

– Нехай росте.