Був теплий літній вечір, що готувався вже перейти у літню ніч без прохолоди. Місяць був саме в повні і світив, як на замовлення. Ні дзенькоту відра, ні мукання худоби. Тільки цвіркуни шаленіли, і десь далеко озивалася запізніла самотня пташина, що ще не заснула. Від того теплого вечора, від примарного місячного світла спокій розливався довкіл, наче не було ні тривоги, ні смутку ніякого. Ганя стояла під грушею в своєму садку, обнявши грушу, як посестру. В душу, чи з душі, просилася пісня. І дівчина, несподівано навіть для себе, заспівала. Спершу тихо, а потім все голосніше та й голосніше, аж поки та пісня, вільна і розкована, не вихлюпнулася через садок на дорогу, та й полинула, стримувана тільки зеленою масою дерев. Цвіркуни на якусь мить зачудовано замовкли, а потім і собі долучилися до пісні.

Ой ти, місяцю,

Я зіронька ясная.

Ой ти парубок,

Я дівчина красная.

Ой ти парубок,

Я дівчина красная.

У своїм саду

Я тобі коня пасла.

І раптом до Ганиної пісні долучився дужий чоловічий голос. Стежкою просто до дівчини йшов Лукаш. Йшов впевнено, наче й не був сліпий. Йшов і співав. Тепер пісня зазвучала на два голоси, аж, здавалося, зорі заслухалися, що заради такої оказії гуртом висипали на небо.

«Лукаш, – чомусь зраділа Ганя. – Лукаш прийшов!»

І заспівала пристрасно і натхненно.

Ой пасла коня

Звечора до півночі.

Припала роса

На мої карі очі.

Не так на очі,

Як на русую косу.

Серце-козаче,

Віночок не доношу.

– Як ти прийшов, Лукашу?

– За піснею.

– Але як же ти дорогу знайшов?

– Кажу ж тобі: за піснею. Отак йшов, йшов і… Яка пісня! Давай ще.

І сам почав.

Козаче, козаче,

Я тобі не вірю,

Зрубавись калину

На моїм подвір’ю.

Зрубавись калину

Гілляву, гілляву,

Зрадивись дівчину

Молоду біляву.

Я її не зрадив,

Сама ся зрадила,

Нічка була темна,

Пізно виходила.

– Ні, Ганю, ти скажи, що за сила така в нашій пісні? От наче ж проста мелодія, найпростіша! А так проймає. За саме серце бере.

– Ти просто любиш пісню. Тому і проймає. Ще ж і від того залежить, хто співає і як співає.

– Ні, не те. Часом старенька бабуся співає. Ні голосу, ні хисту. А пісня звучить. Слухав би ту пісню і не наслухався б. Ні, Ганю, таки сила в нашій пісні.

– Все-таки, Лукашу… Як ти мене знайшов?

– Я дорогу до тебе давно вже вивчив. Від перелазу видивлявся і твій садок, і твою грушу. А сьогодні… Тебе… Не вгледів, а почув. І зайшов. Це добре чи зле?

– Та… Думаю, що нічого поганого в тому немає. От і заспівали.

– Співати я люблю. В пісні моє життя, мій світ.

– Ти гарно співаєш. Дуже гарно. Певно, міг би й артистом стати.

– Може й міг би. Якби не моя сліпота та не латані черевики на ногах.

– Але ж голос!

– Що голос? Це діло десяте. Очі! Та ще ті осоружні латані черевики. Скажи, дівчино, пісне моя, чому ти не захотіла, щоб я тебе сватав? Переказували ж твоїй матері. Чому ж ти не захотіла?

– А я й зараз не хочу.

Лукаш розгубився від такої дівочої відвертості.

– Не хочеш… Бо я сліпий?

– Життя, Лукашу, не пісня. Його прожити треба. А проспівати не вдасться.

– А якщо спробувати?

– Що спробувати?

– А якщо спробувати життя не просто прожити, а проспівати.

– Смішний…

– Чому смішний? Тобі сумно – а ти співай, тобі весело – співай, тобі до плачу йдеться – співай, розсердив тебе чоловік – а ти йому співай! Хіба так не можна?

– Думаю, що не можна. Нажаль.

– А я думав, що можна.

– Життя, Лукашу, то не сцена і не театр.

Зітхнув і обняв дівчину. Не пручалася. Не хотілося пручатися. Забагнулося раптом, так забагнулося тепла і ніжності. Це ж так природно, як поклик до пісні. Добре їй було отак стояти з тим хлопцем і слухати ту літню ніч. А потім похопилася:

– Ой, Лукашу, а як ти додому підеш? Ну, не додому, а туди, де ти зараз робиш.

– Я зараз у Хмелярських роблю. Отак і піду, як сюди прийшов. Я дорогу знаю.

– То може мені якось… Тебе провести?

– Смішна. Як би то виглядало? Я, Ганю, поночі і до Шибени пішки можу зайти. А що там іти?

– Дивуюся з тебе.

– Ти просто ще не звикла. Звикнеш.

– Звикну. А, власне…

І не доказала, а тільки подумала:

«А чому я  мала б звикати?»

– Чи можна мені ще до тебе прийти? Поспівати…

– Та чом не можна? Приходь.

– Сватати тебе я вже не потикаюся. Вважаю, що ти мені піднесла гарбуза.

– Ну навіщо ти так? Переказали мамі, а я тебе ще й не бачила. Ні ти мене. Хіба ж так можна сватати дівчину?

– Не можна. А якби тепер?

– Також ні. Зараз ще рано. Ми з тобою всього кілька пісень разом заспівали.

– Замало пісень. То правда. Ще грушка наших пісень не наслухалася. А від неї дуже багато залежить. Від грушки і від тебе.

– Чудний ти, Лукашу.

– Чудний? Може й чудний.

– Ні на кого не схожий.

– То правда, що ні на кого не схожий. Ім’я у мене таке. Особливе. Знаєш звідки моє ім’я?

– З Лесиної «Лісової пісні».

– Так, з «Лісової пісні». От доля і поглумилася з мене. Зробила мене сліпим.

Треба було конче якось поміняти розмову.

– Ще довго будеш тут робити?

– Та роботи є. До зими вистачить. А на зиму піду в свою Шибену.

Кольнуло щось. Це ж вона довго його не побачить. А що, коли і весною тут в селі йому роботи не буде?

– І що ти взимку в Шибені будеш робити?

– Та… Буду плести щось. З лози, з соломи. Колиски, іграшки, кошики, солом’ники всякі. Хочеш, тобі щось виплету.

– Мені? Навіть не знаю. Колиски мені не треба.

– Поки-що не треба.

Зашарілася, та того ніхто не побачив.

Розійшлися, щоб на завтра зійтися знову. Отут під грушкою.