Ганя повернулася додому під ранок. Дівчата справляли Андрія. Ворожили, калиту кусали, не без того, щоб і не випили по трошки. Складалися. Хто півкопи яєць, хто муки, хто сира, а хто й на курку спромігся. Чи мама дала, чи й без мами…
– Піст же, дівчата.
– Та який там піст. Для прохвосту нема посту. Напостилися вже.
– І хлопці були? – спитала мати та й за язик вкусилася. Бо що таке питати?
– Які там хлопці, мамо! Недоросток Петро смозів прийшов та Влодко Млинаришин. Теж мені парубки! Дівчата хотіли їх вигнати. Ще зовсім діти. Та я заступилася. Чого виганяти? У нас же нічого соромітського нема. Нехай вчаться хлопці. Для них дівчата підростають. Бо ми що?.. Хто їх потім навчить?
– А калиту хто пік?
– Надька з Маруською. Добра калита вийшла. І гарна, і смачна. Було дві калити. Одну кусали, а другу так на стіл покраяли.
– І яку ти собі долю виворожила, дочко?
– А я, мамо, не ворожила.
– Чого ж так? Дівчата ж ворожили?
– Дівчата ворожили, а я ні. А навіщо? Кого виворожиш? Ні вдівця, ні молодця нема. Самі тільки старі, криві та горбаті на селі. От я й не ворожила. Дала спокій своїй долі і святому Андрієві. Дівчата пампушки пекли. Ну, знаєте, як ото заведено на пампушках ворожити. Покликали собаку. Так той собака взяв пампушку Гані Махамондихи і запорпав її під ліжком у землю. Ганя так плакала. Дівчата казали їй, що то дурний собака. Але він не дурний. То старий мудрий пес. Оленчину пампушку він зовсім не взяв.
– Не вийде заміж дівка.
– Не вийде. А за кого виходити? І ворожити не треба.
– А Махамондиха що? Помре чи як? Ще-м такого не чула, щоб собака пампушку в землю запорпав. Недобрий знак. Ну… Лягай та поспи. Ще до ранку сон побачиш.
– Там снігу стільки намело. І ще мете. Треба вранці відгорнути, бо не пройдемо.
Отак і жили. І хвалитися не було чим, і журитися не було чого: як всі, так і вони. Одні чоботи на двох, камізелька для старої і з якогось манаття пошита.
Якось напровесні прийшла Ганя перелякана і бліда.
– Ганю… Махамондиху… вбили…
– Хто вбив?
– Не знати. Знайшли вбиту…
– От тобі і запорпана пампушка.
– Звідки ж той пес знав?
-Та вже якось знав.
– Страшно.
– Страшно не те, що собака знав, а те, що вбили. Що вона кому зробила?
– Всі дівчата тепер позачинялися і по хатах сидять.
– Чи довго всидять? Он весна іде. Скоро земля покличе. Поле, город… А прибирання, а порання до Великодня. Хіба всидиш в хаті? А за тобою, дочко, люди з Шибини питали.
– З Шибини? Я там нікого не знаю.
– Бачиш?.. А тебе знають.
І посміхнулася. Самими кутиками уст.
– Та не просто так питали. Сватати тебе хочуть.
– Сватати? Хто ж би то?
– Не тішся і не плач, дочко. Живе в Шибені сліпий парубок. Ну, не зовсім сліпий. Бачить, заскалює трохи. Трошки старший за тебе буде. Роботящий. Багато чого може і вміє, хоч і сліпий. Пиляє, рубає, клепле. Коли хто-небуть хату пошиває, то тільки Лукаша кличуть сніпки робити. Бо краще від нього сніпків не зробить ніхто. Сніпок у нього – як лялька. Я не бачила ні того парубка, ні його сніпків, але так кажуть. От і зараз у Білозірці у когось сніпки робить.
Глянула Марія на доньку – а та сльозами сходить.
– Чого ти, Ганю?
Мовчала, тільки хлипала.
– Якби знала, то нічого тобі й не казала б.
Почекала, доки донька виплачеться, а потім заговорила, спокійно, розважливо.
– Я вже, дочко, стара. Не скажу, що багато пар чобіт зносила, бо все більше боса ходила. Але набачилася чимало. Ото не плач, а добре подумай. Сама бачиш, які часи настали. Той загинув, того заслано, а той калікою з війни повернувся. За кого заміж іти? А тут… Парубок справний, все при ньому. Без куска хліба не сидить. Сам на себе заробляє. Ну… Сліпий. Та й то… Не сліпий, а недобачає. Дурні дівки бокують від нього. А паничів на всіх не вистачить.
– Але ж спіпий, мамо!
– Він не родився сліпим. Це у нього від слабості. То й дітей здорових будеш мати.
– Дітей…
Губи пошерхли, в очах потемніло.
– Думаю, якщо він вже прибився до Білозірки і тут робить, то довго не погуляє. Котрась проворна дівка чи молодиця прибере його до рук. Ще й рада буде, що такий трапився.
Заплаканими очима Ганя глянула на матір: що вона таке каже?
– Що дивишся? Не віриш? Он Надька Ількова за кого вийшла?
– За вдівця.
– За вдівця! За старого вдівця, що на шість років молодший від її батька. То це як? А тут хлопець, гарний, не пияк, а працьовитий.
– Але ж сліпий! Як з ним в люди вийти?
– Тоді сиди і чекай панича. А твого Лукаша тим часом друга підбере. І піде за нього. Вистрибом побіжить. І не подивиться на те, що він сліпий. От побачиш. Щоб потім не шкодувала. Тоді заплачеш – то вже буде чого плакати.
– І для того сліпого треба було берегти своє дівоцтво?
– Ну… Найперше то треба для себе. Я так думаю, що відчуття чистоти найперше потрібне самій дівчині. Може навіть більше, ніж її майбутьному чоловікові. А потім… Про того Лукаша… Не можна так, дочко. Гріх. Що з того, що він сліпий? Така ж людина. А може ще й кращий за інших чоловіків. Натерпівся від своєї нелегкої долі, то й жінку свою пожаліє.
– Ні, мамо, ні.
– Ні – то й ні. Ніхто тебе не неволить. Доля дала тобі вибір: чи сивіти в дівках, чи вийти заміж.
– Краще вже сивіти в дівках.
– Як знаєш.
Інколи все ж збиралися на досвітки. Не дуже веселі ті досвітки, та молодих все ж до гурту тягнуло. От і збиралися.
Цього разу Ганя повернулася з тих досвітків якась чи то схвильована, чи здивована. Мати чекала її то й не спала. Вона не могла спати, доки дочки вдома не було.
– Мамо, ви не спите?
– Не сплю.
Тепер явно бачила, що з дочкою щось не так, та ні про що не питала. Чекала, доки дочка сама заговорить.
– Сьогодні на досвітках Лукаш був.
– І що?
– Та нічого. Бачила його вже нарешті. Гарний хлопець. Тільки що… Сліпий. Відразу того й того не видно. Однак… Не одна дівчина крадькома сльози витерла.
– І ти?
– І я також… Ще був Данило, котрий з війни повернувся без ноги. На милицях. Вже не знаю, хто його привів. Це теж дуже страшно, але сліпота страшніша. Це найгірше каліцтво, яке може бути на світі.
В її голосі бриніли сльози.
– Всяке Бог посилає людям за їхні гріхи. Все мусимо приймати.
– Данило був з гармошкою. Навчився при каліцтві грати. Добре грає. І хто його навчив? Казав, що просити піде з гармошкою.
– Більше дадуть, – сміявся. І як він може сміятися? Без ноги…
– А ти думаєш, що, коли плакати, то легше? Не легше, моя дитино. Йому болить, а він сміється. То сміх крізь біль.
– Просити він не піде. У нього є Хтодорка.
– Яка то Хдодорка?
– Та Різуниха. Хтодорка від нього не відрікається. Вони ще до війни зустрічалися. Там така горда білянього сиділа. Дарма, що він без ноги.
– Не на гульках же хлопець ту ногу втратив. А що Лукаш?
– О, біля Лукаша так дівчата бігали. Кожна намагалася чимось йому прислужитися.
– Я ж казала. Ще почекай трохи – і побачиш.
– Але, мамо, як він співає. Такого голосу я в житті не чула. Як заспівали вони з Данилом «Прощався стрілець зі своєю ріднею», то всі завмерли і тільки їх слухали. Ото співає.
– Мала б той голос у своїй хаті. Не захотіла.
– Мамо!
– Мовчу.