Восени вирішили стару дерев’яну веранду розібрати і на її місці змурувати нову цегляну. Найняли майстрів та ще дівчину Уляну, аби допомагала на кухні, а що треба – то й біля майстрів. Дівчина була гарна, спритна в роботі, а головне – мала відкриті чесні очі. Подивишся в її очі – і повіриш їй, щоб вона не казала. Бо такі очі не вміють брехати.

Ламали веранду. Виносили уламки з неї і трусок всякий. Уляна допомагала.

Ми саме збиралися обідати, коли перед нами стала Уляна з вузликом у руках.

• Ось я знайшла, знічено сказала дівчина, наче у тій знахідці була якась її вина. В руках вона тримала хустинку з грішми. Першою отямилася мати.
• Є! Є мої гроші! Яке щастя! А я думала, що вони пропали. Яке щастя!

У загальному збудженні ніхто не дивився на Ганну. А вона… Лежала на підлозі безтямна і бліда. З рота летіла піна, нею трясла трясучка. Це було схоже на припадок епілепсії. Першим до неї кинувся Віктор.

• Люба моя! Все добре. Отямся. Тобі не можна.
• Лікаря треба. Швидку допомогу, – перелякано запанікувала Оля.
• Не треба лікаря. Вона відійде сама. Це в неї від несподіванки. Вона стільки пережила.

Уляна принесла води, потім побігла за нашатирним спиртом.

• Тут є якась моя вина? – розгублено спитала дівчина.
• Ні, Улясю, ні. То сімейні склоки.

Нарешті на Ганну глянула мати.

• Що з нею? Вчаділа?

Віктор спопеляючим поглядом глянув на тещу.

• То у вас треба спитати, що з нею. Ви те маєте знати.
• Та я що? Я нічого. Гроші знайшлися. Радість.

Нарешті Віктору вдалося привести жінку до тями, і він на руках поніс її в їхню кімнату. Оля провела сестру заздрісним поглядом. Хоча Ганні можна було б і не заздрити. Людям пора було обідати. Вони працювали. Уляна ніяк не могла зрозуміти, що сталося з Ганною. Шукала своєї вини і не знаходила. Вона вчинила правильно: віддала знайдені гроші. Що ж сталося з тією вагітною жінкою? До розгубленої Уляни підійшла заплакана Оля.

• А тобі, Улясю, навіть ніхто не подякував. Вибач, мати від радості, а Ганна… теж від радості. О, Ганна ще тобі подякує.
• А що з нею? Я так злякалася.
• О, з нею… А мати казала, що нібито вона ті гроші вкрала. Уявляєш?
• Уявляю. Який жах!
• Вона це тяжко пережила. Заледве до самогубства не вдалася.
• Нехай Бог боронить.
• Тому вона так. Ти розумієш.

Уляна витерла очі.

• Розумію.
• Не знаю, що її стримало. Може, думка про дитину.

 

Ледве умовив Віктор Ганну відлежатися хоч день після такого стресу.

• Не можу. Розумієш? Не можу.
• Ну куди ж тобі в дорогу? Ти зовсім квола. Та й скластися ж треба.
• Та що там складатися? Я домашнього нічого не беру. Свої речі, весільні подарунки і те, що ми з тобою встигли надбати.
• Однак набереться. Поїдемо у Хмельницький. Там у мене друзі. Я вже домовився. Перебудемо там, а потім нам світить Яготин.
• Яготин – це добре. Ти мені нічого не казав.
• Хіба ж до того було?
• А зараз… поклич-но мені Уляну. Дівчина для мене таке зробила. А я їй навіть не подякувала.

Прийшла Уляна, і вони обидві вдосталь наплакалися.

• Ти ж могла мовчки стиснути гроші в кулачок – та й по всьому. Це ж не мала сума.
• Ні, я такого не могла зробити. Хіба після того я була б щаслива?
• Розумію. А якби інша?
• Це ж гріх.
• І на гріх би не подивилася. А що це для мене – ти знаєш?..
• Знаю. Мені Оля розказала.

Ганна подарувала Уляні дві найкращі свої сукні, парадову нічну сорочку і золоті кульчики.

• Не переживай. Мені їх хресна подарувала.

У дівчини радісно засяяли оченята. Та все ж вона сказала:

• Не треба. Я й так…
• Бери. Це щиро. Будеш мати пам’ятку від мене. Бо я вже більше сюди не приїду.
• Ніколи?
• Ніколи.
• Сумно.
• Сумно було досі. Сумно було, коли мене моя мати злодійкою зробила. То було навіть не сумно. То було страшно. Я заледве зі світу не пішла. Вікторе, поклич матір і Олю. Нехай бачать, що я Уляні все своїми руками віддала. Щоб з неї потім злодійку не зробили.
• Ой! Може не треба?
• Треба, Улясю. Не хвилюйся.

Мати прийшла весела. Ще не оговталася від щасливої знахідки.

• Розумієте… Веранда мала подвійну стіну. Я поклала гроші на підвіконня, а вони й провалилися поміж стінами. Подумати тільки! Знайшлися! А я вже думала, що їх нема.
• Все це добре, мамо. Але як вам прийшло до голови, що я їх вкрала?
• Але ж гроші пропали?
• Але ж я їх не брала.
• Ну… Не брала. То й що?
• Нащо ж було на мене казати?
• Ну сказала. То що тут такого? Гроші ж пропали? Головне – знайшлися.
• А я ледве зі світу не пішла.
• Бо дурна. Нащо так брати до голови?
• Ви хоч би Уляні подякували.
• А я хіба не подякувала? Дякую, тобі, Уляно. Ти молодець.
• Завтра ми їдемо звідси.
• Отакої! Чого? Тут би вже й родила.
• Ні. Ми їдемо. Тут я дещо Уляні даю. Хотіла, щоб ви бачили. Щоб потім ще з неї злодійку не зробили. Інша стиснула б ті гроші в кулачок – та й по всьому. А я так би й померла злодійкою у ваших очах.
• Та досить вже про те. Скільки можна! Сукні, нічна сорочка… і кульчики?
• Так. Мені їх хресна подарувала.
• А Оля?
• Оля всього має досить.
• Чекай. Ти хочеш їхати. А як ти візьмеш подушки, постіль, килим? Треба якось в багаж здати чи як…
• Не візьму. Мені від вас нічого не треба. Візьму ту змію, що мені приснилася.

Тут мати сплакнула, але це так, для годиться.

 

Кидала доля Ганну по світу за військовим чоловіком. Престижно, але дуже нелегко. Особливо, коли діти. Але ніколи її шлях не повертав до Житомира. Хоча дуже хотілося. Ганна любила це місто. Та їй здавалося, що там і досі пам’ятають, що вона злодійка, гроші у мами вкрала. Гроші знайшлися. Але ж не побігла мати по сусідах про те розказувати.

Минали роки. Вже й мати з Житомира переїхала до Криму. Жила тепер з Олею та її родиною. Ганна приїжджала до них, допомагала чим могла, але не забула і не простила. А може й простила. Просто загнала свій біль глибоко – глибоко, і він там ятрився.

• Але ж гроші пропали, – твердила своє мати.
• Але я їх не брала.

На тому розмова й уривалася.

Це не вигадка. Я добре знала Ганну. Знала і її матір і її сестру. Єдине, що я зробила, змінила їхні імена.

Отже, коли вам сниться змія, будьте обачні: вас підстерігає біда.