Робота не бралася Ганниних рук. Була, як щойно приведена: не знала, що і де. Але треба було щось робити, бо інакше мати зі світу зживе. Досить, що Віктор тиняється з кутка в куток, не знаходячи, за що б йому взятися. А мати креше та й креше на нього вогні з-під вій.

«Скорше б вже те призначення, – думав Віктор. – А то приймак – не приймак, а так, підіприхату. А тут ще з тими грішми халепа. Може на мене стара думає, та не каже».

А мати пішла по сусідах, доньку судити. Так, мовляв, і так. Гроші пропали. Дочка вкрала.

• Котра дочка?
• Та Ганна ж, старша.
• Ай-ай-ай! А виглядає така лагідна, така інтелігентна.
• Так воно й буває. В тихому болоті чорти водяться.
• Та може ж таки не вона?
• Тільки вона. Нікого чужого не було.

Якби хоч свекруха судила, не жаль би було. А то ж мати! Безневинно судила. Нехай її Бог не судить на страшному суді. То ще не знати, чий суд страшніший: чи людський, чи Божий. Для Ганни, здається, страшніший був суд людський.

Вони з Віктором вийшли пройтися по вулиці, бо вже зачемріли, у хаті сидячи. Ні сміху, ні жарту. Вже й забули, що це їхні перші і найкращі місяці у шлюбі. Та Ганні здавалося, що з кожної брами, з кожного вікна на неї дивляться і одне одному показують. Не пальцем, слава Богу, а лише поглядом:

• Ось вона!
• Це та злодійка, що у мами гроші вкрала? А виглядає…
• Ходімо, Вікторе, додому.
• Чого ти? Ми ж вийшли пройтися.
• Не хочеться щось. Та й похолоднішало. Ходімо додому. Та й дивляться…
• Ніхто не дивиться. Так і до психічного зриву недалеко. Бери себе в руки.
• Не можу.

А вдома той самий смуток і та сама гадка: за що?..

 

Ще вдосвіта знову розбудила мати.

• Вставай, Ганно. Поїдемо до ворожки. Вона скаже. Щось та й скаже.

Бабуся була стара, але лагідна. Не скидалася ні на відьму, ні на знахарку.

• Сідайте. Ви хотіли знати…
• Ця негідниця вкрала в мене гроші.
• Не треба так. Може вона їх і не брала.
• Не брала! А хто ж їх взяв? Більше нікому було їх взяти.
• У неї душа чиста, як безхмарне небо. Єдине, що я можу вам сказати… Гроші є. Вони у вашому домі. Вони нікуди з дому не ділися.
• Не ділися, бо вона їх сховала. Ще не встигла потратити.

Ганна сиділа з повними очима сліз. Ледве стримувалася, щоб ті сльози не пролились. Стара ворожка дивилася на неї і зітхала. Нарешті сказала:

• Я так думаю, що ця дитина до грошей не причетна.
• Не причетна! А хто ж тоді їх украв?
• Ніхто їх не крав. Вони лежать у вашому домі. Пошукайте добре.
• Шукали вже, – у злості буркнула мати. З тим і поїхали.
• Нічорта вона не знає. А так її хвалили. Ти її розжалобила своїм ангельським видом. Не причетна! Я краще за неї знаю. Ти краще сама віддай ті гроші. Бо проклену і ославлю тебе на весь Житомир.
• Вже ославили, мамо. Будете мати гріх, бо я не винна.

І таки розплакалася.

• Ти диви на неї! Вона ще буде мені гріхи вписувати! Хто ти така? Злодійка.

Коли полягали спати, Віктор присунувся до Ганни і тихо сказав:

• Ти, Ганнусю, не ображайся, але я собі подумав… А може ти і справді взяла ті гроші? Ну… Треба було – то й взяла. Це навіть не злодійство. Це ж і твоя праця.

Ганна навіть не скрикнула, вона знепритомніла. Віктор спершу того й не помітив. Думав, що вона мовчить від розгубленості. Але чому вона так довго мовчить? Доторкнувся до неї – а вона холодна, лоб у холодному поту.

Аж тоді похопився.

• Боже мій! Що я наробив! Ганно! Ганно!

Зіскочив з ліжка, увімкнув світло. Ганна була була-біла, як стіна. Бризнув на неї водою, вдався до нашатирного спирту. Вона відкрила очі. Тепер ридання стрясали її всю.

• Ганно! Ганнусю! Пробач мені. Я ж не зі зла. Я…
• І ти, Вікторе? І ти!
• Я подумав…
• Я не хочу жити. Не хочу. А навіщо?
• Ганнусю! Ну що ти таке кажеш? Отямся.
• Ні, треба йти з того мерзенного світу. Тут нема нічого святого. Я люблю тебе, а ти… Ти теж, як моя мама, маєш мене за злодійку. Як ти міг таке подумати? Як ти міг таке сказати?
• Та я тільки…
• Замовкни! Ти не вартий моєї любові. Краще б я полюбила мумію. Вона, принаймні мовчала б.

Ганна встала, ледь похитуючись, вийшла з кімнати і зачинилася в маленькій кімнатчині для прислуги. Нікого з прислуги у них зараз не було, кімната була порожня.

• Так добре! Ніхто мені тут не завадить. Пора кінчати. Віктор ще молодий, пару собі знайде. Матері байдуже. А Оля… Поплаче трохи. Вона швидко заспокоїться. Тільки як? Повісники мені якось не дуже. Та вже мусить так бути. Іншого способу я не маю. Отрути нема, кулі тим паче. Мусить бути так.

І раптом Ганна почула… рух! Рух дитини! Воно наче потягнулося.

• Господи! Це ж я і його хотіла загубити! Прости мені, Боже! Визволи мене від лукавого.

Ганна впала на коліна і стала ревно молитися. Вона втратила лік часу, не чула, як гримали у двері, як кликали її. Вона молилася.

«Нехай побуде сама, нехай заспокоїться, – подумав Віктор. – Я і справді дурне зморозив. Де ж таке сказати! А якби на мене так? Ну, та завтра ми розберемося. Я випрошу, вимолю у неї прощення. А зараз… нехай побуде сама. Нехай трохи поплаче. На завтра вона заспокоїться – і все буде добре».

Раптом він похолов. Забухала кров у скронях, шалено забилося серце.

«А що, коли вона… Виконає свою погрозу? А що, коли вона і справді щось собі зробить? Дурне, звичайно. Але у неї був такий настрій, що… А я, дурний, сиджу і чекаю. Чого чекаю?»

Віктор постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз. Ні звука. Холод підкрався йому до самих кінчиків пальців.

• Ганнусь, відчини. То я. Ну, будь ласка, відчини. Я тобі все поясню.

Тиша. Не відповідає. Тоді Віктор у відчаї загрюкав у двері кулаками. Йому було байдуже, чи розбудить він когось, чи ні. Біля дверей опинилася Оля і мати, в нічних сорочках, сонні і перелякані.

• Що сталося?
• Чого ти гамселиш у двері? Нас побудив.
• Ганна… Ганна не відповідає.
• Спить мабуть. Вона таке може. А чого вона там? Ви що, посварилися?
• Та ні. Власне, трохи.
• От-от. То її норов.
• Та ні. Я боюся, щоб вона… щось собі не зробила.
• Вона? – мати хижо засміялася. – Така не зробить. Вона себе надто любить. Бачиш, гроші вкрала! Ні на кого не зважила!
• Та не крала вона ваших грошей.
• Не крала? А ти звідки знаєш? То може й ти їй помагав? Певно, так воно й було. До спілки! А я, дурна, й не туди.

Та Віктор вже її не слухав. Він продовжував гамселити в двері і гукав голосно на увесь дім:

• Ганнусь, люба, відчини. Ви як собі хочете. А я буду ламати двері.
• А певно, що так. Чужого не шкода. Можна й ламати. Не дам. Ти їх не ставив.

Тут вже втрутилася Оля.

• Мамо, а якщо справді щось сталося?
• А я кажу, що не сталося нічого.

Несподівано двері відчинилися – і на порозі стала Ганна, біла, розпатлана, в нічній сорочці. Її насправді можна було злякатися. До неї зі сльозами кинулася Оля.

• Сестричко моя! Що ти нас лякаєш? То мама так собі сказала. Вона так не думає. І я так не думаю.

Віктор тримав Ганну в обіймах і гладив розкуйовджене її волосся. Тільки мати була незворушно спокійна.

• А я що казала? Артистка вона. Справжня артистка. Он як всіх переполохала. А сама живісінька. З такою нічого не станеться. А хтось би вже двері ламав. Нема чого її жаліти. Нехай краще гроші віддасть.

Та Ганна, здавалося, її не слухала.

• Вікторе, – сказала Ганна, воно рухається.

І блідо, вимучено усміхнулася.

• Правда? Я дуже радий.
• Воно мене зупинило. Я вже хотіла… А тут воно порухалося.
• То провидіння Боже. Те ангелятко тебе захистило. Ходімо, моя кохана. Тобі треба відпочити.

І вони пішли у свій спокій, в свою ідилію, де були вже утрьох.