Жила…Ходила на роботу, порала свою маленьку господарку, – і все. І більше нічого. Інколи забігав Степан, казав, коли і куди молодь збирається, кликав Настуню. Не йшла.

– Ти чого, Насте, людей цураєшся? Вони перед тобою не завинили.

– Знаю, що не завинили.

– Не черниця ж.

– Я вже так звикла, Степане. Мене вже не переіначиш.

– Але ж то не розумно.

– Може. Але я інакше не можу.

На якийсь час давав їй спокій. Потім знову за своє.

А тут зима випала. Засипала Тернівку снігами, скувало морозами. Старші люди кажуть, що таких морозів не пам’ятають. Задягана і закутана, бігла Настуня на роботу, а потім вже сиділа вдома. Та віднедавна вранці стала помічати на снігу біля своїх воріт чиїсь сліди. Сліди від великих чоловічих чобіт.

«Що це за проява? Хто б то міг бути? Гм! Отут пристояв. Отут ходив… Кирило… Може Кирило. То й що з того? Не треба тішити себе дурницями. Кирило жонатий. А що колись був мій… Був! Минулося».

Аж розсердилася на себе за такі думки.

Та якось таки підстеріг її. Чи вона його… Вийшла дуже зарання. Ще темно було. Думала ще перед роботою до їхньої сільської кравчині зайти та ще на їхній сільський базар заглянути – саме був базарний день. Правда й те, що так рано на базарі могло нічого не бути, та після роботи буде вже пізно. Вийшла – а тут Кирило. Задубілий весь. Білий, як привид.

– Кириле! Що ти тут робиш? Так зарання! Такий мороз!

– На варті стою.

– Кого ж ти вартуєш?

– Тебе.

– Від кого?

– Від ординців.

– І не смішно. Чи ти ночував тут?

– А хоч би й ночував. То що?

– І чого це жонатому чоловіку тинятися попід чужими плотами?

– Ой, Насте!

Хотів обняти дівчину, та вона випручалася.

– Я б до хати зайшов. Ризикнув би. Так ти ж такого вовкодава тримаєш, що…

– З моїм Кудлаєм краще не заводитися.

– Нема життя, Насте.

– То ти вирішив замерзнути.

– Я не жартую.

– Я теж.

– Я у відчаї, Настуню.

– А я тут до чого? Яке життя собі влаштував, таке й маєш. Я тобі його не влаштовувала.

– Я б хотів до тебе до хати зайти. Поговорити. Так ти ж такого вівчура тримаєш, що, повіриш, страшно.

– А страшно. Бо то такий хлопець, що й загризти може. А говорити, Кириле, нам нема про що. Ми все вже переговорили. Колись…

– Насте, май милосердя. Май хоч краплю жалю.

– І що з тим жалем я мала б робити?

– Не знаю. Але мені так нестерпно.

– Мені теж. Було.

– Ти на мене маєш більше прав, ніж вона.

– Судитися не будемо. Слухай, Кириле, коханців я не потребую. А якби потребувала, то, повір, знайшла б. Шкода, що я матюкатися так і не навчилася. Сказала б тобі більш конкретно. А так скажу тобі по-доброму: іди звідси і не підпирай мої плоти. Вони міцні не впадуть. А ти мені тільки недоброї слави наробиш.

– Настуню, ми ж любилися.

– Ти чомусь про те забув, а тепер раптом згадав. Пізно згадав.

– Чому пізно? Ми ще молоді. Можна…

– Слухай, гибай звідси під чотири вітри. Не збираюся я тут з тобою дубаріти біля власних воріт. Хтось побачить – то подумає, що я тебе з нічлігу проваджаю.

– То нехай думає.

– А мені не хочеться. Та й ніколи мені з тобою теревені правити. Я поспішаю. У мене до роботи ще багато справ. Брр! Як холодно. І не думай за мною телесенитися. Іди додому. Нехай жінка тобі чарку наллє, щоб не простудився, під чужим плотом стоячи. На тобі лиця нема.

Та й розійшлися в різні сторони.

 

Послав Бог Різдво. До такого урочистого свята готувалися всі: і багаті, і найбідніші – кожен по своїх можливостях. Готувалася і Настуня. Накоптила, начинила ковбас, напекла скоромного про свято, наготувала й пісного до Святої Вечері. Не всі дванадцять страв, як годиться, бо таки ж забагато, та була кутя, узвар, вареники, голубці, риба, гриби й пампухи. О, пампухи – то було Настунине коронне. Таких пампухів не було ні в кого.

– І від кого вона навчилася? – дивувалися. – Без матері ж росла.

– Ну… Що ви хочете? Готувати – це теж талант.

Дехто казав їй:

– Що тобі готувати? Ти ж сама.

Сама! Пекло те слово. Якщо вона сама, то для неї і свято – не свято? А як хто прийде? Та й для самої… І Настуня готувалася до Різдва. Та, правду кажучи, Настуня була не зовсім сама. Десь там лежала недужа Степанова мати. Отам були потрібні і Настунині руки і Настунина доброта. Багато чого Степан умів сам. Прав, прибирав та й варив їсти про всякдень. Всього навчився. Та на свята неодмінно долучалася Настуня. По-святочному чепурила хату, свіжила вишиті рушники до образів, пекла паски чи ще що там треба було.

– Після твого порання, Настуню, – казала Степанова мати, – наче ангели з неба злітаються до нашої хати.

От і зараз… Спорядила два чималих кошики та й понесла.

– Ще всього й не взяла, а вже ті кошики руки вривають. Як і донесу?.. Та вже якось мушу. Нехай і в їхній хаті буде свято. Зате як же зрадіє Степанова мати.

– А я вам свято принесла, – гукнула з порога, упускаючи до хати клуби морозяного повітря.

– Дитино, – обізвалася тітка Палажка, – нехай тобі Бог заплатить за твою доброту.

– Ну як же б я, тітусю, могла б святкувати, а щоб Ви без свята були?

Тітка Палажка витирала зволожені очі.

– Зажилася я на цьому світі. Без мене може б мій Степан женився і мав би в хаті господиню. А так… Хто за нього піде, коли у нього мати така недужа?

– Гріх, тітусю, таке казати. Та ще й проти свята. Просто Степан ще собі пару не знайшов. Нехай парубкує, доки його час прийде. Маєте такого сина, що за ним дівчата вистрибом побіжать. Аби він тільки вибрав котрусь.

Доки отак говорили, розставляла все принесене. Що – на столі, що, віднесла на кухню, а щось розкладала в холодильнику. Господарювала, як у себе вдома.

«От би мені таку невістку, – думала Палажка. – Казав Степан, що Наталка її не захотіла. Дурна. Така дівчина! Зоря в хаті».

– А де Степан?

– До магазину пішов. Щось до свят купити.

– Зараз накупить всякого непотребу. Краще б до мене прийшов, щоб я кошиками рук не надривала. Холодець, хліб і сало не взяла. Нікуди було. Потім сам прийде. А узвар забула. Голова без пам’яті.

– Дякую тобі, моя дитино. Нехай тобі Бог добру долю пошле. І чого ти біля нас так клопочешся?

– А ви думаєте, я забула, як Ви колись мене пиріжками годували? Ах, які то були пиріжки! Гарячі, пухкі та смачні. Я так і не навчилася такі пекти.

– І це ти пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Бо мені тоді тих пиріжків так бракувало.

– І це ти тому так біля мене ходиш? Із-за тих пиріжків?

– Та ні, тітусю, не тому. Просто… Я хочу, щоб і у Вашій хаті було свято. О, ледь не забул. Скажете Степану, що свіже м’ясо я поклала в морозильник. Шкода свіже морозити. Та що робити? Зараз воно їстися не буде, то нехай вже мерзне. Я багато не брала. Степан прийде – то ще візьме. Тяжко нести. Я й так заледве донесла.

– Це ж ти, Насте, від себе відриваєш.

– Вистачить і мені. Скільки там самій треба. О, а от і Степан іде. Іди, іди, лежню. Чому не прийшов, щоб помогти нести? Тобі то за іграшку, а я собі руки обриваю.

– Та я…

– Не кажи, що не знав. Ти знаєш, що я завжди перед святами щось готую. Підеш зараз зі мною решту забереш. Узвар, холодець, хліб, бурячки, сало та ще й м’ясо. Я там трошки в морозилку поклала. Щоб ти знав.

– Насте, так не можна.

– А як можна? Не скажеш, бо не знаєш. Ну… Побіжу я вже. Пора і свій стіл лагодити.

– То може б ти вже з нами повечеряла? При гурті. Бо що ж тобі самій?

– Справді, дочко. Сіла б уже з нами.

– Не можу. Моя хата образиться на мене. Як можна лишити її без Святої Вечері? Та й матір з батьком прийдуть. А може й дід з бабою…

Вона так просто це сказала, а в Степана – мороз поза плечі.

– Покійні?

– А хіба ж ти не знаєш, що на Святий Вечір вони приходять?

– І тобі не страшно?

– А чого має бути страшно? Це ж мої. Помолюся та й… Ходімо, Степане, бо вже не рано.

– Там надворі такий морозяка береться.

– Різдво. Так і має бути.

– Вечеряла б вже з нами. Чого ти? Нанесла всього…

– Що мала.

– І для чого ти стільки всього наготовляєш? Ти ж сама…

– А от і не сама. Ви у мене є. Як би я вас без свята лишила? А раптом і до мене хтось прийде – а свята нема. І як воно буде? Та й для себе.  Не буду ж я на Різдво пісну картоплю їсти.

– Та не будеш… Я часто думаю собі: чи не пора нам якось долі вирішити?

– Не починай, Степане, тих розмов. Не треба.

– Отак і будемо?

– Так і будемо. Принаймні я. Твоє все ще попереду. То я вже… Зітхнула.

– Так і будеш вдовою?

– Так і буду.