Весілля не гуло, музики не грали, та й гостей мало було. Розписалися, взяли шлюб, добре випили, закусили – та й по всьому. Проте молода була в шлюбній сукні та в фаті. Від фати Наталка її відмовляла.

– Який вельон! У нас так не звичайно. Дитина на руках – а тут фата і віночок. Це ж чистота і невинність. А яка ж тут невинність?

Не послухала.

– Це старомодно. Я ж не була ще замужем. То що мені так і не бути в шлюбному?

Гостру на язик Наталку це взлило.

– То треба було дбати найперше про шлюб, а потім вже про дитину.

– Не я перша. Тепер так всі дівчата.

– І не всі. Є й така, що й замужем не була, а по хлопцеві жалобу носила, вдовою її називали.

– Чула, чула. Знаємо ми таких вдів.

– Ото вже дурно не пашталакай. Не рівняй всіх до себе.

– То чого її не брав? Треба було брати. Навіщо мене зворохобив та й привіз сюди, де я така небажана?

Даша розплакалася. Заледве не пересварилися. Вступився Кирило.

– Мамо, ну нехай собі Даша робить, як хоче. Це ж її весілля.

– Та про мене, нехай робить, як хоче. Тільки перед людьми встидно. Колись таких дівчат… А тепер у вельоні до шлюбу.

– Мамо, ті часи давно минули.

– Знаю, що минули. То нехай би зав’язалася в хустку та й взяла шлюб, як годиться, і не робила з себе посміховисько.

Сяк-так всі вгамувалися, все відбулося так, як мало відбутися. А далі починалися будні і в них треба було жити, якось ладити, щоб був спокій. А це було ой як нелегко.

А сусідам все кортить знати: як встали, чим снідали, що на обід готували. На те вони й сусіди. А як же без них?

– Наталко, як там ваша невістка?

– А-а, світ би її не знав!

– Чого ж так?

– Взяти хоча б ім’я. Даша! Ну що за Даша? Звалася б Дарка, Даруся, Дарина, а то – Даша!

– У них так прийнято.

– От і Кирило так каже: у них так прийнято. Але ж вона до нас прийшла, то хай би звикала по-нашому.

– Звикне, Наталко, звикне.

– Яке там! І не думає звикати. І малого називає Ваня.

– Який він Ваня? Кажу. – Та клич же Іванком.

Плаче. А чого – спитав би хто.

– Ет, що там ім’я? То пусте. А як у хазяйстві? Чи хоч вміє зварити?

– Вареники варила. Добрі вареники. А борщ зварила такий, що й собака не їв би.

– Вчіть. А що робити?

– Аби ж то воно надавалося. Яке там! Приндиться. Вчора прала. Що буду казати? Добре попрала. Любо глянути. А корови боїться. Навіть не підійде.

– Що ти, – кажу. – У нас малі діти корів пасти женуть.

– Нехай женуть, – каже. – А я боюся.

– Чекайте-но. А де ж вона ту корову бачила? Хіба на картинці чи по телевізору.

– То сиділа б там у своєму городі. А то привіз на мою голову.

– А ви, Наталко, за неї гостро не беріться. Їй теж не легко. Чужі люди, чужі звичаї. Ви до неї більше з ласкою – то вона звикне.

Одна з ущиплевих молодиць зауважила:

– Не хотіли Настуню за невістку. Та і зварити, і спекти, і випрати, – все вміє. А вже Кирила вашого так любить, що Господи! І вас би шанувала.

– Знаю, знаю. Вона, не будучи невісткою, вирятувала мене з тамтого світу. Тепер локті кусаю. Куди там Даші до Настуньки!

– А Кирило не шкодує?

– Нічого не каже. А що тепер шкодувати? Є жінка, є дитина – треба жити.

– Я Насті щось і не бачу. Було йде заговорить, засміється, а тепер щось і не видно.

– Вдома, бідна, відсиджується. Десь, певно, плаче. Отака вона дівоча доля. Кому мати з пелюшок наколисала, а кому докінця віку не судилася. А яка дівчина!

Та що ті сусідські теревені? То пусте. А от Насті… Їй жити треба було. Ходити на роботу, зустрічатися з людьми, ловити на собі співчутливі погляди. Це було найгірше. Від тих поглядів хотілося в землю влізти. А найбільше боялася Настунька зустрічі з Кирилом.

І вони таки зустрілися. Настуня бігла до магазину, а Кирило біг чи йшов… Хто його знає, куди він ішов. Чи стояв собі, когось чекаючи. Настуня вже пробігла повз нього, як він її покликав.

– Настуню, привіт.

– Доброго здоров’я.

– Куди так?

– Та от… До магазину. Вибачай, Кириле, мушу бігти, бо каструля на вогні. Бувай.

– Настуню, почекай. Я так радий тебе бачити.

– Я також.

– Послухай… Мож б ми якось… Зустрілися, щоб поговорити?

– Про що вже нам з тобою говорити? Твоє зустрічання вдома в колисці плаче. Вибачай. Мушу бігти.

– Чекай. Дай хоч глянути на тебе.

– Нема чого на чужих заглядати. Ще зурочиш. Свою маєш – от і дивися.

Засміялася.

– Ти теж… Моя.

– Була колись. Ти ж не султан, щоб мати гарем.

Та й побігла – аж залопотіло.

Була начебто спокійна, та серце калатало і в скронях гупало.

«Кирило… Кирило… Твоє їм’я було для мене найдорожче. Його я шептала у сні, вимовляла в молитві. За упокій. Пробач. Я не знала. Та моя молитва тобі не зашкодила. Бог зрозумів її по-своєму. Добре зрозумів. На те він Бог».

Кирило прийшов додому розтривожений, аж Даша звернула увагу.

– Що це ти якийсь такий?

– Нічого. Знайомих зустрів. Розбалакались.

– Її?

– Послухай… А хоч би її. То що? Мені голову відвертати?

Замовкла. Тільки сумно дивилася на нього.

«І чого я погодилася їхати з ним у те забуте Богом і людьми село? Жили б собі в Маріуполі. І горя б не знали. І не було б там свекрухи, що вовком на мене дивиться. Все їй не так, все їй не догода. А тут ще та Настя… Світ би її не знав… Як болячка на одному місці. І нехай Кирило не бреше. Він про неї тільки й думає».