Вже осінь позолотила верхівки дерев. В повітрі пахло яблуками, кропом, сухолистом і ще чимось таким, що немає назви, бо люди ще слова такого не придумали. Настуня з Острахом чекала, коли приїде Кирило… Коли приїдуть вони… Чекала і тремтіла від жаху: як воно буде
«Як воно буде! Так, як у всіх буває. Кидають хлопці дівчат, розлучаються чоловіки з жінками, кидають дітей. І нічого. А я розвела… Розкудкудакалася над собою. Наче я краща чи гірша від інших.. А я така ж, як вони. Не карща і не гірша. Треба тільки пересилити себе, пройтися межи людьми, пройтися, не опускаючи очей. А що я перед ким завинила? Ні в кого не відбила ні чоловіка, ні хлопця. Кирило був мій. У мене його відбили. А власне… Ніхто його не відбивав. Він сам… А якщо сам, то… Ще неодмінно треба якось з ним зустрітися. З ними зустрітися. Спокійно, байдуже. Боже, не карай. Не можу. Допоможи. Дай сил… Не можу, але мушу. Бо як можна жити в одному селі і ніразу ніде не зустрітися?»
І от… Гомін по селі. Приїхали. Подія незвичайна, бо ж Кирило воскрес із мертвих.
Хтось зустрів їх машиною. Багаж потім прийде. А зараз всіх цікавило, як їх зустріне Степанова мати. А як зустріне? Добре зустріне. Зі сльозами. Бо ж її син воскрес із мертвих. І дитину на руки візьме. Бо як же інакше? Внук… А невістка? Щож, нехай буде і невістка. Ніхто її тут не чекав. Та якщо вже приїхала… Тільки нехай перше шлюб візьмуть… Тоді вже.
«Зараз все з ніг на голову перевернулося. Перша дитина, а вже потім шлюб».
Пообідали ситно, з горілкою. Мати приготувалася. Аякже! Іванко спав. У свекрухи з невісткою розмова щось не клеїлася. Два різних світи. Хто б там що не казав, а Схід і Захід – два різниз світи. Як два континенти.
«Що ж, нехай знайомляться, – думав Кирило. – Їм разом жити. Кудись їхати не збираюся. Бачив вже ті краї. Надивився. Не дурень же сказав: скрізь добре, а вдома найкраще. Тому… Нехай звикають одна до одної. Тільки про що вони будуть розмовляти? Дашу ніколи не цікавив сільський побут. А той клаптик грода, що ми мали, я обробляв, це було так. Бо другі мали.»
– Ти, Даша, тут знайомся, освоюйся, а я піду по селі пройдуся.
– З нею хочеш зустрітися?
– Що? Вже нашептали?
– Сорока на хвості принесла.
– А хоч би й з нею, то що? Я буду зустрічатися з ким захочу. І, ради Бога, не влаштовуй мені сцени. Ми будемо тут жити. І Настунька також. І зустрічатися будемо. Бо як інакше, живучи в одному селі? Звикай відразу. Я прожив тут більшу частину свого життя. І всі тут мої друзі і знайомі. І я буду з ними зустрічатися, хочу того чи не хочу. А про тебе взагалі не йдеться. І щоб мені без сцен. Бо навіщо тоді й розписуватись?
Даша розплакалася.
– То відправляй мене з Іванком назад у Маріуполь. Навіщо ти віз нас сюди?
– Даша, чого ти хочеш? Чого ти плачеш? Я хочу просто поойтися по селі. Я тут давно не був. Мені ж цікаво. Чи ти хочеш, щоб я сиднем сидів біля тебе? Того не буде. Я тобі вже казав.
Від того гармидеру прокинувся малий і заплакав. Тут вже втрутилася мати.
– Отуди к бісу! Двоє дурних завелися і розбудили мені дитину.
Даша скипіла не на жарт.
– Я ще невісткою не стала, а твоя мати вже мене дурною назвала.
– Нас обох назвала.
– Бо ти і є дурний.
– А ти розумна. Згода. Тільки заспокойся.
Сяк-так Даша заспокоїлася, і Кирило пішов.
Кирило з Степаном зустрілися в центрі села біля контори. Якось так виходило, що тут завжди можна було знайти того, кого треба.
– Степане!
Степан побачив його. Кирило. Худий, підтягнутий, змужнілий. Мужності додавали шрами. З обличчя зникло щось дитяче, наївне, а замість того з’явилася якась… Жорсткість чи що… І не дивно. Війна…
– Вітаю, Кириле, з поверненням і з воскресінням.
Кирило кинувся до друга. Він посміхався і простягав обидві руки.
– Степане! Друже!
Аж сльози заблисли йому на очах. Степан на усмішку відповів усмішкою, а простягнутих рук наче не помітив.
– Пробач, Кириле, але руки я тобі не подам.
– Степане!
– Я дуже радий, що ти живий і що ти повернувся.
– Щось я не бачу твоєї радості.
– Ні, я насправді радий. А все інше… Так вже буде. Пробач.
– Ти із-за Даші?
– Ні. Із-за людської порядності. Чи, власне, із-за людської непорядності.
– Ти розумієш… Так вийшло. Вона мене пораненого виходила і… Потім народився Іванко.
– Істинно чоловіча логіка: якщо вона мене виходила, то я неодмінно мушу її трахнути.
– Ну… Ти все вульгаризуєш. Так вийшло. А тепер, розумієш, дитина. Словом, ми одружуємося. Весілля не буде. Так, розписка і скромний обід. Даша шлюбу не хотіла. Знаєш, як у них там на сході. Але я наполіг. Знаєш, як у нас. Та ще й моя мати. Вона без шлюбу нізащо нас не визнає чоловіком і жінкою. Так що буде і шлюб. Я хотів би, Степане, щоб ти був.
– Мене не буде. Пробач.
– Ну знаєш… Це не по-чоловічому.
– Зате по-людськи.
– Такого я від тебе не чекав. Ми ж друзі.
– Були.
Кирило затягнувся цигаркою.
– Ти і далі не палиш?
– Не палю. Я собі не ворог.
– А на війні, знаєш…
– Знаю.
– А може ти ще передумаєш? Я відносно нашої розписки і шлюбу.
– Ні. Не передумаю. А ти і Настуньку кличеш?
– Настуньку? Ні, що ти!..
– А чого? Покликав би.
– Як вона?
– Нічого. Досі була вдовою.
– Як вдовою?
– А ти не чув? По тобі жалобу носила. Всі її так і називали – вдова… А тепер… Яка вона вдова, коли ти воскрес?
– То виходить, зле, що я живий?
– Чому зле? Прекрасно. Ми раді за тебе. І Настунька рада. Ми її в статус наречених переведемо. От жалобу скине – і … А там може хто і посватає.
– Як би мені її побачити?
– Для чого? Щоб сказати «так вийшло»? вона і без тебе знає, що так вийшло. Тільки не розуміє. Як і я.
– Розумієш, як би не дитина…
– Розумію. Дитину лелека приніс – і так вийшло. Не треба виправдовування ні переді мною, ні перед Настунькою. Кожен сам собі пан і господар. Як захотів, то так і зробив. Само по собі нічого не виходить.
– А я думав… Ти мене по-чоловічому зрозумієш.
– Я тебе по-чоловічому зрозумів, коли ти мене попросив захищати Настуню, нікому не дати її скривдити. Пам’ятаєш?
– Ще й як пам’ятаю.
– Я виконав твоє прохання. А тепер що? Тепер, виходить, можна її кривдити?
– Степане! Ти…
– А чого там! Все спишемо на війну. Ясна річ, війна нас всіх змінила. Особливо тих, хто був там. Але я думаю, що людина мусить зоставатися людиною. Чи на війні, чи поза війною.
Кирило смалив цигарку за цигаркою.
– Все. Не буду. Що вже тепер? Є – як є. І не будемо про те. Давай про щось інше.
– Краще б ти мене вдарив.
– Лежачого не б’ю.
– Дякую. Так ще болячіще.