Кирилова мати зустріла Настуню наче й приязно, але якось смутно. Відвела очі від її щасливої посмішки і сяючого погляду.
«Певно, не все знає, – подумала. – Не сказали. Однак же буде знати. Без того не можна. Як же ж їй сказати? Нехай би вже самі розбиралися, ото я , стара, мушу між них лізти…»
– Тітусю!
Кинулася їй на шию. Мала вже себе тут за свою і спішила розділити з Кириловою матір’ю її і свою радість.
– Чи ж то правда?
– Правда, дитино. Живий.
– А Ви чогось наче не веселі.
– Ще не можу повірити.
– А він сам написав?
– Сам.
– Ой, дайте ж мені скорше того листа прочитати. Я, як почула, то з роботи відпросилася. Бо аж не повірила, що казали.
– Ти… Сядь, дитино. Може давай перше чаю вип’ємо. Я всякого різнотрав’я назбирала.
– Ну що Ви, тітусю! Який там чай! Дайте мені скорше того листа побачити. Його ж рукою писаний! Ой, я зовсім здуріла. Одного тільки в толк не візьму: чого він досі мовчав.
– Він тут пише. Зараз. Ой, куди ж я його поклала?..
Бідна жінка! Вона хотіла відтягнути ту нестерпну мить Настиного горя. Та що вже? Однак треба їй знати. До дна випити той гіркий розпач. З тим не сховаєшся. Дістала лист, дала Настуні, а в самої руки тремтіли. Настуня глипнула на штемпель. Маріуполь. Потім припала губами ло конверта. Це ж Кирило тримав його в руках… Наталка заплакала і відвернулася.
«Зараз… Ось уже зараз вона буде знати…» – подумала
«Дорогі мої мамо!
Кланяється Вам низенько Ваш син Кирило і бажає Вам від Господа Бога доброго здоров’я. Пишу Вам не з тамтого світу, як могли б Ви подумати, а з цього, з нашого світу. Хотів, як краще, а вийшло… Як вже вийшло. Шкода Ваших сліз, котрі пролили Ви за мною. Знаю, що пролили. Шкода Вашого здоров’я, що Ви стратили, плачучи за мною. Я довічний Ваш боржник. А я вижив Вашими молитвами. Живий! Живісінький! В бою за те Богом прокляте летовище я був тяжко поранений. А скільки ж то наших полялгло. Не можна вірити тим цифрам, що називають. Загинуло значно більше. І мене вже хотіли до вбитих долучити, та я застогнав. Отже, потрапив до шпиталю. А потім лікувли мене за кордоном. Не буду розказувати, що я витерпів, які операції переніс, щоб не обтяжувати Ваше серце зайвими стражданнями. Живий – це головне. З обома руками, обома ногами, обома очима дивлюся на світ.
Вся катавасія почалася з того, що санітари якось переплутали наші документи. Мої документи поклали убитому хлопцеві, а мені поклали його документи, покійного. В тому дива нема. Там було таке, що і людські руки-ноги можна було переплутати. Отож я попав у госпіталь з чужимим документами, під чужим прізвищем. Так і за кордон їздив. Коли опам’ятався і щось до мене дійшло, нічого не став міняти. Нехай, думаю, так і буде. Тому Вам і сказали, що я загинув. А я живий, мамо. Більше того. З руками, з ногами, з очима. Трохи покалічений, та то пусте. З тим жити можна. А коли виписали мене зі шпиталю, подумав собі, що Вам за мене пільги якісь належаться. А може й пенсія якась. Подумв я так собі – та й не став нічого писати ні Вам, ні ще комусь. Щоб у Вас пільги не відібрали. Ви й так вже мене відплакали.
Все розкрутили родичі покійного. Того, що похований замість мене. Він же для них живий був. А то не він був, а я. Це довга історія. Розказувати не буду. Словом, мене викрили. Влетіло мені трохи. Але все списали на поранення, на втрату пам’яті. І все зійшло. Найтяжче було, коли приїхали родичі покійного, того, під чиїм прізвищем я ходив. Приїхала його мати і жінка. Вони ще сподівалися, що він живий. А тут… Плачу було – страх. І як я не посивів – не знаю. От що я накоїв. Власне, не я, а війна.
А тепер, мамо, ще про головне, найголовніше. Доки я був немічний, мене виходжувала одна дівчина, Дарія, Даша. Доки я одужав… Словом, так вийшло, що у нас з Дашею син народився, Іванко. Йому зараз вісім місяців. Славний хлопчик. Ви його полюбите, як любимо ми його з Дашею. Тепер ми хочемо узаконити наші стосунки і нашого сина. Тобто розписатися і взяти шлюб. Даша була проти шлюбу. Та я її переконав. Сказав, що інакше Ви нас не визнаєте чоловікомі жінкою. Правильно я сказав? А тепер ми плануємо приїхати в Тернівку на зовсім. Думаю Ви проти не будете. Тоді й обміркуємо деталі нашої розписки і нашого шлюбу. Чекайте нас десь так місяців через два. Поки впораємось з роботою, з городом, з багажем… Скорше не буде. Привеземо Вам онука. Будуте тішитися. Цікаво було б знати, як там Настунька. Певно, вже й заміж вийшла.
Ну, здається, все. Доки ми приїдемо, то ще напишу.
Буваайте нам здорові. Кланяються Вам Іванко і Даша.
Ваш блудний син Кирило».
Мовчки встала і пішла до дверей. Їй у слід дивилася запалаканиими очима Кирилова мати. І рада, що живий її син, і якась наче сумна. Чого б то? Та Настуня зараз про те не думала. Їй не до того було.
– Ти, дитино… Не май на нього жалю.
– Не маю.
І вийшла за поріг.
Йшла по селі змаліла і наче раптом аж зістарілася. Очі сухі. Дивиться – і не бачить стежки перед собою, не впізнає людей, яких знала здавна. Хтось вітається з нею – а вона не відповідає і наівіть головою не кивне. Її розуміють. Зітхають. Бо вже знає все село, що Кирило живий і що незабаром приїде з жінкою і з дитиною. А що вони ще не розписані, то тепер мода така. Розпишуться. Варка казала, що і шлюб будуть брати. Аякже! Наталка без того невістку і до хати не прийме. Вона така. А Настунька… І зітхали. Мусить те якось пепережити. Всі те розуміли. І Настунька також.
«Я тепер ще гірша, як вдова. Бо вдова має за ким плакати. А я… За ким маю плакати? Кирило живий, жениться. Що за ним плакати? Тільки як жити? Як іти перед людські очі і знати, що всі дивляться на мене? Дехто з цікавістю: ну… Як вона там? А другі із співчуттям. І не знаєш, що гірше. Краще б вони зовсім не дивилися. Та хіба заборониш? Хоч з села виїжджай. А куди поїдеш? А як жити? Одна надія: подивляться, подивляться – та й обридне. А потім забудеться. Тільки їй не забудеться. До кінця днів. Це ж і з Кирилом доведеться зустрітися. Ненароком… Бо як інакше? Живучи в одному селі, важко все життя розминатися. І з нею… Ні, це нестерпно».
І знову плакала. Близьких коліжанок не мала – якось так вже вийшло – то й ніхто її не розраджував. Воно й добре. Бо що з цієї розради?
Загавкав Кудлай.
– Господи, кого ще несе? Нікого, нікого бачити не хочу.
І Степанів голос.
– Кудлай! Ах, ти ж, бісова личина! То ти на мене ще й гавкаєш? Та я ж тебе, цуцика, за пазухою сюди приніс. А ти на мене ще й гавкаєш?
Чути, як Кудлай тріпає вухами. Він Степана занє, це він так собі гавкав, щоб хазяйку попередити.
– Ах ти ж морда! Ну, добре, добре. Вибачення приймаються. Молодець. Пильнуй свою хазяйку. Вона вдома? Вдома, вдома. Бачу, що вдома.
– Степан. Слава Богу, що ніхто інший.
Похапцем витерла очі. Для того Степан і вів довгу розмову з Кудлаєм. Щоб оговталася. Знав, що плаче.
– Добрий вечір. Вибачай, що без запрошення. Я не надовго.
– Добрий вечір. Проходь та сідай. Нехай старости сідають.
– Не забаряться. Я, Насте, не прийшов тебе втішати. Від такого свинства розради нема. Та тобі і не треба. Мусиш якось сама. Переплакати, пемліти і жити далі.
– Ой, Степане, як жити? Мене підрубано під корінь.
– Важко, але мусиш. Якби мала куди, то я радив би поїхати звідси. Та знаю, що нікуди. Та й не тобі зриватися з насидженого місця. Є такі люди, що прикипають до землі, корінням в неї вростають. Ти, Насте, належиш до таких людей. Я прийшов, Насте, скзати тобі, що я і надалі залишаюся твоїм другом. Мені хотілося, щоб ти це знала.
– Дякую.
І знову в сльози.
– Ну, поплач, якщо хочеш. Але забагато плакати не треба. Сльози вроду псують. А вонна тобі ще пригодиться.
– Перестань, Степане, не жартуй так.
– Я не жартую. Скидай свої вдовині шати і починай жити по-іншому.
– Звикла вже. По-іншому жити не вмію.
– Вчися. Розумієш… Нема по кому жалобу носити.
– Знаю. І добре, що нема.
– Бачиш. Хоч одна втіха. Друга втіха, уяви собі, це я, твій вірний друг, на котрого можеш обіпертися. А це не мало. І не кожен тим може похвалитися. А ти можеш. А решта все залежить від тебе. Звичайно, є те, чого ми не можемо змінити. Але ми все ж багато чого можемо. Ти сильна. Пам’ятай про те. І римайся. Ну… Я вже піду. На каву зайду іншим разом. З твого дозволу.
– Заходь. Спасибі тобі.
– Іди, зачини двері. Щоб часом яка наволоч не влізла. Хоча Кудлай – сторож добрий, та все ж…