На селі новини і плітки розходяться дуже швидко. А що вже добрі новини – то блискавично. Певно тому, що світ скупий зараз на добрі новини. А їх же так хочеться почути. Почуєш – і серце радіє: Слава Богу! Так і цього разу.

Не встигла Настуня на роботу прийти, як їй на голву ті новини й висипали.

– Настуню, ти чула?

– Що?

–  Ой, то ти ще нічого не знаєш?

Для декого справжнє щастя першою (чи першим) повідомити радісну (чи й сумну) новину.

– Кирило живий!

– Кирило? Живий?.. Як?..

Відразу й не дійшло.

– То, певно, чиясь вигадка.

– Живий, Настуню, живий! Мати листа одержала.

Забули люди або того й не знали, що радісна новина також може вбити, як і недобра. Бліду і непритомну Настю вчасно підхопили і поклали на канапу.

– Води! Води!

Принесли води. Знайшлися й ліки. Дівчина відкрила очі і безтямно водила ними по кабінету.

– Ти, Ганю, теж… Немудра.

– Я просто сказала. Не я , то хтось другий сказав би.

– Бачиш…

– Тихо, тихо. Відкрила очі.

І пошепки:

– Більше нічого їй не кажіть. З неї на сьогодні досить.

– Ні, ні…

– Ой, що це буде?

Не терпілося сказати все до кінця. У людей просто-таки хвороблива цікавість до того, як новину сприйме той, кого вона стосується. А потім вже охатимуть та співчуватимуть, а чсом і сльозу зронять. Не від злості, ні, від надмірної хворобливої людської цікавості. Отакі ми вже є.

Погляд Настунин поступово прояснювався. Було видно, що вона всіх пізнає. Але мовчала.

– Настуню, випий ще води.

Випила.

– А може лікаря покликати?

– Ні, не треба лікаря. Мені вже краще. Це від несподіванки.

До дівчини поступово повертався рум’янець, очі набирали живого світла.

– Розкажіть… Як це…

– Ти, Настуню… Радіти треба. Живий!

– Я рада. Я дуже рада. Це від несподіванки.

Нарешті посміхнулася.

– Розкажіть.

– Кирило був важко поранений. Санітари переплутали документи. Йому попали документи вбитого. А вбитому документи Кирила. Тому так вийшло.

– А чому ж він… Так довго мовчав?

– Боявся, що у матері пільги заберуть. Знав, що за нього мають бути якісь пільги. Чи пенсія якась…

– Ото дурень! Мати тут за ним побивається, а він про якісь пільги журиться. Мати від сліз не просихає, а він живий і мовчить.

– Чого ти хочеш… Чоловіча логіка.

Якась загадкова тиша була в кабінеті. Настуня вловила: чогось їй не договорюють.

«Був поранений… Може без рук, без ніг чи, хай Бог боронить, сліпий…»

– А поранений… Як?

– Та підлікували. Переніс кілька операцій. За кордоном лікували. А потім ще у нас… Руки, ноги, очі… Все ціле. А головне – живий.

– Ото радість для матері.

– Вона, як і ти, без пам’яті лежала. Прочитала листа – і …

– Ох, як би я хотіла вже того листа прочитати.

Настуня була вже на ногах.

– Дівчата, з мене сьогодні і так роботи ніякої. Піду я, дівчата. Побіжу до Кирилової матері.

Вона вже щасливо посміхалася. Ні сліду від пережитої знетями.

– Ти, Настуню… Сьогодні не йди. Там шеф казав якусь термінову роботу зробити. Ти вже сьогодні попрацюй. А увечері… Чи вже завтра…

– Що ви, дівчата! Я не витримаю. Я сама хочу того листа прочитати. Я відпрошуся в шефа. Що вже той один день? Я завтра йому всю роботу перероблю. Він відпустить. Не кожен же день таке трапляється.

Та й вийшла. Всі схарапуджено переглядалися.

– Відпустить.

– Звичайно, що відпустить.

– Бідна Настуня. Що її ще сьогодні чекає… Як вона все це переживе?..

– Мусить пержити. Чи сьогодні, чи завтра… Це нічого не міняє.