На селі новини і плітки розходяться дуже швидко. А що вже добрі новини – то блискавично. Певно тому, що світ скупий зараз на добрі новини. А їх же так хочеться почути. Почуєш – і серце радіє: Слава Богу! Так і цього разу.
Не встигла Настуня на роботу прийти, як їй на голву ті новини й висипали.
– Настуню, ти чула?
– Що?
– Ой, то ти ще нічого не знаєш?
Для декого справжнє щастя першою (чи першим) повідомити радісну (чи й сумну) новину.
– Кирило живий!
– Кирило? Живий?.. Як?..
Відразу й не дійшло.
– То, певно, чиясь вигадка.
– Живий, Настуню, живий! Мати листа одержала.
Забули люди або того й не знали, що радісна новина також може вбити, як і недобра. Бліду і непритомну Настю вчасно підхопили і поклали на канапу.
– Води! Води!
Принесли води. Знайшлися й ліки. Дівчина відкрила очі і безтямно водила ними по кабінету.
– Ти, Ганю, теж… Немудра.
– Я просто сказала. Не я , то хтось другий сказав би.
– Бачиш…
– Тихо, тихо. Відкрила очі.
І пошепки:
– Більше нічого їй не кажіть. З неї на сьогодні досить.
– Ні, ні…
– Ой, що це буде?
Не терпілося сказати все до кінця. У людей просто-таки хвороблива цікавість до того, як новину сприйме той, кого вона стосується. А потім вже охатимуть та співчуватимуть, а чсом і сльозу зронять. Не від злості, ні, від надмірної хворобливої людської цікавості. Отакі ми вже є.
Погляд Настунин поступово прояснювався. Було видно, що вона всіх пізнає. Але мовчала.
– Настуню, випий ще води.
Випила.
– А може лікаря покликати?
– Ні, не треба лікаря. Мені вже краще. Це від несподіванки.
До дівчини поступово повертався рум’янець, очі набирали живого світла.
– Розкажіть… Як це…
– Ти, Настуню… Радіти треба. Живий!
– Я рада. Я дуже рада. Це від несподіванки.
Нарешті посміхнулася.
– Розкажіть.
– Кирило був важко поранений. Санітари переплутали документи. Йому попали документи вбитого. А вбитому документи Кирила. Тому так вийшло.
– А чому ж він… Так довго мовчав?
– Боявся, що у матері пільги заберуть. Знав, що за нього мають бути якісь пільги. Чи пенсія якась…
– Ото дурень! Мати тут за ним побивається, а він про якісь пільги журиться. Мати від сліз не просихає, а він живий і мовчить.
– Чого ти хочеш… Чоловіча логіка.
Якась загадкова тиша була в кабінеті. Настуня вловила: чогось їй не договорюють.
«Був поранений… Може без рук, без ніг чи, хай Бог боронить, сліпий…»
– А поранений… Як?
– Та підлікували. Переніс кілька операцій. За кордоном лікували. А потім ще у нас… Руки, ноги, очі… Все ціле. А головне – живий.
– Ото радість для матері.
– Вона, як і ти, без пам’яті лежала. Прочитала листа – і …
– Ох, як би я хотіла вже того листа прочитати.
Настуня була вже на ногах.
– Дівчата, з мене сьогодні і так роботи ніякої. Піду я, дівчата. Побіжу до Кирилової матері.
Вона вже щасливо посміхалася. Ні сліду від пережитої знетями.
– Ти, Настуню… Сьогодні не йди. Там шеф казав якусь термінову роботу зробити. Ти вже сьогодні попрацюй. А увечері… Чи вже завтра…
– Що ви, дівчата! Я не витримаю. Я сама хочу того листа прочитати. Я відпрошуся в шефа. Що вже той один день? Я завтра йому всю роботу перероблю. Він відпустить. Не кожен же день таке трапляється.
Та й вийшла. Всі схарапуджено переглядалися.
– Відпустить.
– Звичайно, що відпустить.
– Бідна Настуня. Що її ще сьогодні чекає… Як вона все це переживе?..
– Мусить пержити. Чи сьогодні, чи завтра… Це нічого не міняє.