Антон розпитав, де Настуньчина хата, і вже чекав на неї біля її воріт. Вона йшла з роботи втомлена і спершу його навіть не зауважила: стоїть собі хтось – то нехай стоїть. Та він кинувся їй навперейми.

– Вечір добрий, красуне. Чи не могли б ви…

– Пусти!

Він вхопив її за стан так, що годі було вирватися. Вже зібрався нахабно її поцілувати, та дівчина віждважила йому дзвінкого ляпаса. Та такого сильного, що й сама від себе на таке не сподівалася. З усієї люті. Антон теж, очевидно, такого не чекав. Аж остовпів з подиву. А дівчина тим часом прошмигнула у фіртку та й зачинила її за собою. Прийшла до хати, сіла на канапі та й розплакалася. Було образливо. Ну що вона кому зробила? Бог скривдив її, Кирила в неї забрав, а тепер ще й люди кривдять. За що? Та плач чи не плач, а жити треба. Витерла сльози, переодягнулася та й пішла порати свою господарку. Хоч і не дуже у неї багато тієї живності, та все ж подвір’я не сумне. Зачинила кури, качки, винесла поросяті, що товклося і кричало на все село, наче його три дні не годували. З усіма Настунька розмовляла, бо кожна жива істота хоче, окрім їжі, ще  й доброго слова. А зачувши Настуньчин голосок, всі затихали, бо знали, що зараз їх нагодують, ще й добре слово скажуть. Корову доїла вже при світлі. Добра корова мирно мукнула, дихнула теплом та й спокійно стояла, доки Настуня її доїла.

– Бачиш, Зірко, як я сьогодні пізно?

– Му-у!

– Ти в мене розумна. Ти все розумієш. Я на роботі була. А тієї роботи так багато, що вік її не переробиш. Ну, ти молодчина. Все молочко віддала. А тепер спи. Надобраніч.

– Му-у, – відповіла корова і стала готуватися до сну. Вийшла Настя з хліва, а тут Кудлай бряжчить ланцюгом, він добре знає що тепер його черга.

– Зараз, Кудлайчику, зараз, песику.

Затріпав вухами,заметляв хвостом. Винесла йому пити, а потім відв’язала. То був надійний собака. Здоровенний вівчур, котрий би і з вовком впорався. Коли він був відв’язаний, Настуня могла спати спокійно. Ніхто не смів би її потривожити. До нього не можна було піддобритися ні словом, ні шматком ковбаси. Від чужого не візьме. Це їй Степан таке диво подарував. І де він його дістав? Тоді Кудлай був ще маленький.

– Виховуй, – сказав. – Щоб він одну тебе знав. Будеш мати вірного друга і доброго сторожа. І то була правда. Виріс Кудлай у справжнього ведмедя. Навіть коли він був прив’язаний, знайомі однак боялися заходити на подвір’я. Вони найчастіше зз-а воріт гукали Настю.

– Та заходьте. Він прив’язаний.

– Ну да. А раптом відірветься. І як ти не боїшся тримати такого звіра? – дивувалися.

– А чого його боятися? Для мене він не страшний.

– А я однак боялася б. А раптом йому щось перемкне.

– Не перемкне. Кудлай  – собака розумний.

 

На роботі Настунька зустріла Степана і поскаржилася йому на Антона.

– Дороги не дає прейти. Таке нахабне. Світ не бачив. По дорозі якось я від нього через городи втекла, то вчора він мене біля моїх воріт підстеріг. Це ж треба! Прителесенився. Уявляєш? Довелося дати ляпаса. Доки він оговтався, то я втекла. Ото причепа. Наші хлопці всі нормальні, а то якесь мурло. Сказав би ти йому, Степане.

Степан спохмурнів.

– Казав уже. Видно, на нього слова не діють.

– Ну, мені б не хотілося, щоб ти до нього рук своїх приклав. Бо я знаю.

– А доведетья, якщо людина не розуміє. Та ти не бійся. Я не дуже.

– Ой, я б не хотіла.

– Тоді морочися з ним сама. Та він по-доброму не відчепиться. Але я не тільки із-за тебе. Він мене ще не знає, а тому зі мою непоштиво розмовляв. Зростом і біцепсами хвалиться. Дурень. Він же не спортсмен. Накачав м’язи – і думає, що він сильний. А воно ж не так. Таких треба ставити на місце. Та добре. Розберемось. Ти про те не думай. І не бійся. За твоїми воротами я прослідкую.

Увечері Настуня з острахом йшла додому. Глянула – стоїть, як примара, біля фіртки. На подвір’ї ланцюги рвав розлючений Кудлай. Степана ніде видно не було.

– Вечір добрий, паняночко.

– Вечір був би ще кращий, як би ти до мене не в’язнув.

– Ну навіщо так суворо моя крихітко?

– Хіба тебе не попереджали, що я з такими, як ти, не спілкуюся?

– Ну знаєш… Це вже навіть образливо. Та нічого. Ми з тобю подружимося.

Хотіла прошмигнути у фіртку – не пустив. Згріб її, як безсиле курча. І кричати безтолку. І соромно, і до сусідів її крик не долетить. Та тут звідкись із темряви вигулькнув Степан.

– Ти що, сучий сину, не зрозумів, що цю дівчину зачіпати не можна?

– А вона що, свята? Святих дівчат не буває. Як і святих хлопців.

Все ж Настуню з рук випустив. Та вона не йшла. Чекала, що буде далі. Сепан підійшов ближче.

– А я сказав: ту дівчину зачіпати не можна.

– А ти мені не указ.

Сказати хотів грізно, та в нього нічого не вийшло. Прозвучало якось жалюгідно і не перконливо. Прийняв щось таке на кшталт бойової стійки. Степан на те криво посміхнувся. А потім… Степан начебто нічого не робив. Один непомітний рух – і Антон вже лежав, протягнувшись на весь свій немалий зріст. Лежав без стогону і не ворушився. Настунька перелякано зойкнула і вже хотіла нахилитися над лежачим.

– Облиш, Насте. Живий він. Іди додому і лягай спати. Нічого страшного я йому не зробив. Відпочине – і прийде до тями. А може й подумає. Іди. Я теж піду. А той… Нехай відпочине на свіжому повітрі. То може й порозумнішає. Не хвилюйся. І направді нічого небезпечного.

– Дякую, Степане.

– Нема за що. Це просто тренування. Щоб не забув. Коли ще щось виникне, кажи.

– Ой, розмов завтра буде.

– Не хвилюйся, не буде. Я не базікатиму, а той жевжик… Теж не буде пашталакати. Нема чим хвалитися. Ну… Іди. Надобраніч.

Степан запевняв, що нічого небезпечного, та Настя однак переживала. Виглядала та й виглядала за фіртку. Якийсь час він ще лежав, а потім виглянула – а його вже нема. Значить, все в порядку. Правду Степан казав.

– Може нарешті дасть мені спокій. Ти диви, яке настирливе. Це від самовпевненості. Як це так? Йому відмовили! Зі своїми хлопцями я, Слава Богу, таких проблем не мала. А це якесь…

Задзвонив мобільний. Це Степан.

– Знаю, що ти не спиш.

Засміялася.

– Ну що, отямився?

– Так. Я виглянула, а його вже нема.

– Я ж казав.

– Дякую.

– Нема за що. Надобраніч.

 

Всі добре знали, хто такий Настунчин Кудлай. Тільки Антон того не знав. А звідки йому було знати? Він був не тутешній. А оскільки не знав, то вирішив, що може його задобрити шматком ковбаси. Бо він ще не бачив такого пса, щоб від ковбаси відмовився. Антон чув про дресировних собак, що від чужиж нічого не беруть. Та звідки тут взявся б такий пес? Ні, з цим барбосом Антон поладить і таки добереться до Настуньчиного вікна. А там… Побачить. Йому не первина.

Як воно там було, того не знає ніхто. І не дізнається, бо Антон того не розкаже. Кудлай також. Коли Настуня вимкнула світло і зібралася вже спати, вона почула раптом страшний нелюдський крик і гарчання Кудлая. Накинула щось на себе, увімкнула світло у дворі та й вискочила з хати. Посеред двору лежав закривавлений Антон і страшно кричав, закриваючи руками обличчя, а над ним стояв і з лютим гарчанням шматував його Кудлай. Хлопцеві повезло, що на ньому була куртка. Обіч валявся незачіпаний шмат ковбаси. Настя відігнала Кудлая і нахилилася до Антона.

– Він же міг тебе загризти.

– А здох би він тобі.

Кудлай загарчав. Настя його заспокоїла.

– Він сторож. Ти сам винен. Чого ліз?

Антон матюкнувся.

– Викликати швидку? Але вона у нас не швидко приїде. З району. Поки вони там розчухаються…

Антон стогнав.

– Давай я тобі допоможу. Хоч кров зупиню. Ого скільки крові.

Ні згоди, ні заперечення, тільки косі погляди на собаку.

– Він більше не буде. Кудлай, сидіти.

Дівчина мотнулася до хати і винесла бинт і все необхідне. Кудлай сидів з боку і люто дивився на несподіваного пришельця.

– Забери його, – попросив Антон. – Бачити його не можу. Скотина!

Кудлай, наче зрозумів, що про нього йдеться, люто загарчав.

– Все, все, Кудлайчику. Ти молодець іди до буди.

– Так, так. Ще похвали його, – простогнав Антон. – Він мене ледве не зажер, а ти ще хвалиш його.

– Чекай. Він виконував свій обов’язок. І добре виконував. Він же на тебе на дорозі не напав. Мені дуже цікаво знати, що ти робив на моєму подвір’ї.

– Я хотів… Та це вже не має значення. Тепер  хочу якось звідси вибратися і дійти до хати.

– Думаю, що це тобі не вдасться. Дуже пошматована нога. Тай з рукою біда. Я сяк-так перев’язала, але то не те. Я ніяк не можу зупинити кров. Без лікарні тобі не обійтися. Зараз я подзвоню Степану. Він тебе завезе, якщо не випив. І як навіть випив, однак завезе. Він такий. І не до хати завезе, а таки в лікарню. Ти втратив багато крові. Там, мабуть, треба накладати шви. Я в медицині не дуже, але так думаю. Чекай, зараз я подзвоню Степану.

– Степану? Це тому японцю?

– Якому японцю? Нашому Степану. Череднику.

– Ну-ну. Не треба йому дзвонити. Краще я вже тут здохну.

– Не видумуй. Степан нормальний хлопець

 

Без лікарні таки не обійшлося. Кудлай добре Антону прислужився. Пролежавши якийсь час в лікарні, Антон тихцем приїхав, забрав свої речі і зароблені гроші, розрахувався з роботи і назавжди поїхав з Тернівки, де йому так не поталанило. Не пішла йому Тернівка на користь. А може навпаки, чогось навчився. Хто це може знати? Його ще потім довго згадували: хто з усмішкою, хто із співчуттям, а вертихвістки з прикрістю, що так і не з’їздили на пікнічок з таким знатним кавалером. А була така нагода. Тепр хто знає, колои таке випаде.