Так минуло років зо два, а може й більше. На цей час Настунька закінчила бухгалтерські курси і тепер працювала бухгалтером. Десь же треба працювати. Робота наче й не важка, але потребує великої уваги. Тут кожа цифра, кожна буква має особливе значення. Не дай Бог помилитися. Пильнувала. Та ще й люди, що не завжди ретельні, допускають всякі казуси. Треба і за тим слідкувати. Словом, робота не проста. Справлялася.

А так у Настуньчиному вдовиному житті нічого не змінилося. Вдова- то й вдова. Ще не перестарок, але хлопці якось звикли, що до неї в’язнути не треба – то й не в’язли. Настунька від того не страждала. Без Кирила вона якось до всього збайдужіла, наче в свої молоді роки відразу зістарілася. Одне слово – Вдова… Тільки-от з отим приїжджим Аграликом мала оказію. Та це окрема історія.

 

Павло Курій, що тримав у Тернівці під своєю рукою всі тернівські землі, великої освіти не мав, але дуже шанував людей з освітою, і давав їм прихисток у своєму господарстві. Правда, вони не дуже поспішали їхати в Тернівку, в те село, що забуте Богом і людьми, в якому нема ні доріг, ні путнього клубу. Та Антон Крук виявив таке бажання і таки приїхав. Що його змусило приїхати з міста в провінцію – того ніхто не знав. Павло Васильович такими дрібницями не цікавився. Захотів – то й приїхав. Нехай працює. Взяв його, чесно кажучи, з чиєїсь рекомендації. Взяв з радістю. Хлопець молодий, аграрій, от і буде керувати урожаєм: коли сіяти, коли збирати.

– Якби більше молоді охопити, – казав Павло Васильович, – тоді у нас все на лад би пішло.

– І не був скупий на платню. Аби тільки працювали, бо ледачих Павло Васильович не любив вкрай. А хто їх юбить?

Антону село сподобалося. А чого? Кафешка є. Можна й пообідати. А можна з господинею домовитися, щоб годувала – теж смачно. І дешевше виходить. У вихідні, правда, скучновато, нічим себе зайняти. Та і це дурня. Автобуси ходять. Можна й до міста змотатися. Словом … Ходив тепер Антон гоголем по селі, відчував, що ощасливив тернівку своїм приїздом. Стріляв очима по дівчатах. А чого? Красень, статурний, накачаний. По-справжньому спортом він не займався, але ж того по ньому не видно. Одягнений, можна так сказати, по-франтовськи. Дещо, правда, таки з секон хенда. Але то пусте. Про те знає тільки він. Для селючок Антон –  кавалер вищого класу. Так думав собі Антон. А про те, що женитися він покищо не думає, Антон не каже нікому, навіть тутешнім хлопцям. Та селючки чомусь на аграрика не клювали. Подивилися здалеку, похихикали – та й байдуже. Лише кілька вертихвісток пересміювалися та переморгувалися з ним забави ради. Бо їм що? Погуляти лиш би з ким. В кафе піти, на пікнічок… А що? А тут новенький – сам клас. По всьому видно, хлопець горшовтий. З тих вертихвісток зав’язалася свого роду конкуренція. Одна на другу фучать та люто очима блимають. Та Антон покищо ще ніяку не вибрав. Все тільки дивиться, посміхається та біцепсами  воїми хизується. Ну-ну! Нехай. І звідки тим дівчатам знати, що приїжджому Аграрику в око впала Настя? Вона виявилась поза конкуренцією. Добре, що дівчата того не знали, бо були б дуже розчаровані. А так… Жили надією і шпигали одна другу шпильчастими поглядами та дотепами. А що Аграрик? Все ще роздумував.

«А телички тут нічого. Можна вибрати. Особливо одна. Ммм! Цимис! Пальчики оближеш».

Якось поцікавився у чоловічої половини:

– А що це у вас тут за мамзеля така ходить? Красуня – очей не відведеш. Коси – во! Я таких ще й не бачив. А горда, як принцеса. Іде – ні на кого й не дивиться.

– Це, певно, Настунька тобі в око впала.

– Здається, так її і звали. Настя.

– Облиш і не дивися в той бік.

– А чого так?

– Та… Вдова.

– Така молода – і вже вдова?

– Це її так прозвали. У неї хлопець на війні загинув – от і вдова.

– А-а! Хлопець… Я думав – чоловік.

– Вона його любила.

– А-а, дурня. І що? Ні з ким?

– Ні з ким.

– То видно такі ви тюхтії. Не може такого бути, щоб мужик не міг дівку розворушити. Або він не мужик, або вона не баба. То може б мені подивитися в її бік?

– Даремна справа.

– Вона у вас дика чи що? Так ми прикоськаємо. Це у нас запросто.

Ніхто йому не відповів.

Перестрів Настуньку, коли з роботи йшла.

– Привітусик, мадмуазель!

Глянула на нього, як на божевільного.

– Ах, зрозумів. Ви приймаєте звертання тільки в національному стилі. Моє шанування, панночко.

– Ідіть собі своєю дорогою. І не в’язніть.

– Ну… Це навіть непоштиво. А чого ж так? А я думав ми на каву зайдемо.

Звернула у другий бік, куди їй і не треба було. Відстав. Про себе муркнув:

– Нічого. Так навіть цікавіше. Зовсім не сучасна. Але в такій провінції і не диво.

Назустріч Степан іде. Веселий, задирикуватий. Він Антона недолюбює, але то пусте.

– Здоров, Аграрику.

Поручкалися.

– Ти що, молишся по дорозі?

– На жіночу вроду молюся. То я щойно з тією вашою Настунею зачепився. Вона що у вас? Гордячка така чи дурепа?

– Ну-ну, не треба так. Ти ж її не знаєш.

– Так я й хочу знати.

– Облиш. Вдова вона. Тобі ж казали.

– Та дурня все це. Вдова! Вигадники. А я тобі кажу, що від моїх рук вона не втече.

– А я тобі кажу: облиш, бо будеш мати справу зі мною.

– З тобою?

Він зміряв Степана презирливим поглядом. У Антона зріст, плечі, біцепси. А Степан, хоч і не був маленький, та поруч з Антоном видавався низькорослим і непоказним. Не знав хлопець, що у Степана м’язи сталеві, що він ходив на карате, на самбо і навіть боксом трохи займався.

– Я б тобі, синку, не радив проти дяді рипатися. Малий виріс.

– А то ми ще побачимо.

– Краще не треба.

– Я б теж так казав. Але, якщо будеш нариватися…

– Ти диви!

– Давай розходимося.

– Ну-ну.

– І пам’ятай: до Настуньки не лізь. Бо твої дуті біцепси тобі не поможуть.