– Ну чому вдова? Дівчина ще й замужем не була, а ви на неї – вдова. Хіба ж так можна?
Знизували плечима і нічого на те не відповідали. І Настуня нічого. Наче й не заперечувала, що її так називали. Бо й справді. Свого Кирила вона любила зі школи, а може й раніше. Всі якось до того звикли, і навіть ніхто над ними не підсміювався, як це часто буває. А спробував би хтось криво посміхнутися чи якесь кривдне слово сказати. Такий нерозумник мав би справу з Степаном Чередниченком, котрого прозивали Чередником. На Чередника Степан не ображався, в бійку встрявати не любив, та якщо треба було постояти за себе чи за своїх друзів, то Степан був завжди готовий. І не позаздриш тому, кому довелося спробувати Степанових кулаків, бо Степан відвідував всі спортивні секції, які тільки були в школі.
– Так ти ніколи не станеш професіоналом, – казали йому старші. – Треба засередитися на чомусь одному.
– Нічого, – посміхався Степан. Зате я багато чого знатиму. Всього по трохи. Я ж не піду в спортсмени. Це так, для життя. Щоб не бути тюхтієм.
– А міг би й у спорт піти. У тебе це добре виходить. Ти подумай.
– Ні, моя справа – комп’ютери, пограмування.
– Хочеш бути сучасним?
– Ні, не тому. Просто подобається.
Всі звикли, що Настунька і Кирило завжди разом. І всі знали, що у них є вірний друг Степан Чередник. Ніхто з хлопців до Настуньки не в’язнув, а дівчата на Кирила очима не стріляли. Це було вже якось само собою.
А тут війна. Чи АТО – як ту війну називають. Спершу війну на Сході всерйоз не сприймали. АТО. Настунька, Кирило і Степан закінчили школу. Стали визначатися, хто куди піде. Дехто з однокласників вже й документи подав. А тут … АТО, як виявилось, не АТО, а справжня війна. Там гинуть наші хлопці.
Провели Кирила зі сльозами. Плакала мати, плакала Настуня. Не стидалася своїх сліз на людях. Ніхто й не дивувався, що припадала до нього, як дружина. Вона любила свого Кирила – і всі те знали. Тільки Кирилова мати косувала на Настуньку немилястим поглядом. Та Настунька на неї не зважала і не ображалася. Матері теж нелегко проваджати сина на війну і не знати, чи він повернеться. Нехай поранений, аби тільки живий… Так плакали і благали небо всі матері. Провела Настунька Кирила та й не думала, що зостанеться вдовою. Степана на війну не брали. Він був один син у матері, а мати була важко хвора. Відкликав Кирило Степана і тихо сказав:
– Прощай, Степане. Не знаю як воно буде, але ти тут пильнуй Настуньку. Не давай нікому її кривдити. Вона самісінька. Якщо сама захоче… Заміж чи як там… Не борони. А як хто в’язнути почне – заступися, захисти.
– Все буде добре, Кириле. Головне – ти повертайся. А за Настуньку не хвилюйся. Буду їй за брата, як був і буду й для тебе. Головне – повертайся живий.
І от тепер… Вдова! Ніхто їй нічого не казав. Її не потішали, їй не співчували. Матері – так, а їй… Та й чи треба було щось казати?
Обминала дівоцькі забави. Та й не кликали її, якщо чесно. Вдова…
Ніхто й не дивувася, що заходила дівчина до Кирилової матері. Все виглядало, наче так і мало бути. Та дехто все ж дивувася. Між собою розмовляють дві жінки, що зустрілися по дорозі.
– Дивіться-но: таке молоде і таке людяне.
– А Наталка ще й не дуже хотіла її за невістку. Шпетила сина на чому світ.
– Може тому Кирило і не спішив женитися. А тепер… Вдова…
– Кажуть, вона їй і на городі помагає, і хату перед святами мастила. Як своя.
– Бо Наталка здоров’я не має… Що там казати… А тут ще горе таке… Прибило її зовсім.
– І чого Наталка так не хотіла Настуньку за невістку? І гарна, і роботяща, і добра.
– Чого не хотіла! Багачки шукала. Щоб і з хатою, і з машиною, щоб і з грішми. А Настуня що? Сирота. І так сама собі всього надбала. І ходить не гірше за других, і корова є, і дробина. Трудяща дівчина.
– І не марнотратниця.
– А ще кажуть, що вона на курсах вчиться. Я вже не знаю, на яких курсах, та однак молодчинка.
– Либонь, курси бухгалтерські. Бухгалтером буде.
– О, то треба розумну голову мати.
– Зате буде колись хліб їсти. І не пісний, а з маслом.
– А може хтось ще трапиться та й заміж вийде.
– Не вийде вона заміж. Ні за кого не вийде. Я вже таких знаю.
– Ну, не тепер. Пройде час, загоїться…
– Ні, однак не вийде
– Але дивно, що так Наталку не кидає
– Кажуть, що взимку, коли Наталка злягла, то Настунька і ночувала у неї.
– І що Наталка каже?
– Та що каже? Плаче.
– Воно й зрозуміло. Один син. А за Настуньку що каже?
– Нічого не каже. Гріх би мала щось казати. Тихо, тихо. Он вона йде.
По дорозі йшла Наталка, розмахуючи порожнім плетеним кошиком.
– Доброго дня, Наталко.
– Доброго здоров’я.
– Як Вас Бог тримає?
– Та, можна б сказати, що ніяк не тримає. Набридло, видно, Йому мене тримати. То хай би вже забрав, а то…
– Е, Наталко, гріх жалітися. Виглядаєте Ви добре, Богу дякувати, все самі робите. Гріх нарікати.
– Добре вам казати. Чужі мозолі не болять. Не має Бог наді мною ніякого змилування. Це ж тільки подумати! Єдиного сина у мене забрав.
Витерла зволожені очі.
– То правда. Велике горе Вам випало.
– Та Ви не одна. Багато матерів нині сльозами вмиваються.
– Може в кого хоч більше дітей, а у мене він ж один.
– І коли багато дітей, то втратити сина – теж горе. Кожен палець болить. Котрий палець поріжеш, кров потече.
– А що ж то, коли один. Тут вже, здається, з самого серця вся кров витекла. Я взимку як заслабла, то вже думала, що буде по мені. Ні встати, ні зварити, ні випрати. Нехай Бог боронить.
– Але Вам Настунька Перепилишина помагала. Добра дитина. Дай їй, Боже, здоров’я.
– Вони там волонтери. Їм за те гроші платять. Хтось би нині без грошей допомагав. Ви в таке вірите?
– Ні, Наталко. Влонтерам ніхто не платить. Вони самі, від щирого серця допомагають. І на фронті, і в шпиталі, і так родинам.
– А Настунька не волонтерка. Я знаю. Моя Орися волонтерить, тоя в неї якось питала. Вона просо так, по доброті своїй.
– Не вірю я, що просто так. То правда. Вона мені дуже помогала. І мила, і прала, і лікаря привозила, і варила, було так, що й з ложечки мене годувала. Без неї я вже на тамтому світі була б, і з сином би вже розмовляла. Однак я не вірю, що все було просто так. На щось вона розраховувала. Може думала, що, коли я вмру, то їй мої шелянові хустки дістануться.
– Боже мій! Наталко! Кому ті Ваші шелянові хустки тепер потрібні? Хто тепер в них ходить?
– Не ходять, бо не мають. Ви знаєте, скільки їх у мене? І все колишні, і все одна краща від другої. Тепер таких і близько нема.
– Ні, Наталко, сто раз ні. Ваші хустки Настунці не потрібні, вона просто добра дитина.
– А може вона на мій земельний пай мітила? У мене ж їх два: на мене і на Кирила.
– І паї Ваші їй не потрібні. Самі подумайте. Якби Настуня мітила на Ваш спадок, то хіба рятуала б Вас від смерті? Вона шанує Вас, бо лююбила Вашого Кирила. Всі те знають.
– А я Вам, Наталко, по щирості скажу. Недобра Ви жінка і чужу доброту не встані ні зрозуміти, ні поцінувати. Настунька змаленства любила Вашого Кирила. Ви, певно, чули, що Настуньку тепер Вдовою називають.
– Вдова! Яка вона Вдова? Вона з ним не вінчалася. Хібащо десь у лозах.
– Навіщо Ви так? Кирила вже нема, а Ви…
– А навіщо Настунці лози? У неї хата своя. Дарма, що сирітська. Зате чистенька, прибрана, причепурена. В таку хату приємно зайти. У ній добро живе. Даремно Ви не хотіли такої невістки. Вона б вас і доглянула, і допильнувала. І не треба їй ні Ваших хусток, ні Ваших паїв.
– Вибачайте, Наталко, що скажу. Але за Настуньку Ви гріх будете мати. Дівчина Вам так прислужилася. Самі ж казали, а Ви для неї не те, що шелянової хустки, а й доброго слова пошкодували.
– Скажіть, Наталко, а Вам ті хустки потрібні? Ви в них будетет ходити:
– Ну чому? Часом до церви якусь зав’яжу.
– От і лишили б собі зо дві. А решту роздали б тим, хто не має.
– Насті?
– Ні, їй вони не потрібні. А старшим жінкам, як-от Ви. Щоб і вони мали що до церкви зв’язати.
– Отакої! Я не звикла своє добро просто так роздавати.
– Ну, жінки, давайте вже розходитися. А то ми, як ті баби, що сім літ у тюрмі сиділи, а коли вийшли з тюрми, то ще стояли, щось своє договорюючи. Ох, і загаялася я. Вибачайте, Наталко, що наговорили Вам всякого. Бо я така: що думаю, то те й кажу. Не позаочі, а в очі. Що маю, те й везу. А на останок Вам скажу таке: лягаючи і встаючи, дякуйте Богу, що, хоч нема сина, так зате лишилася невістка. Горнітся до неї – і буде Вам затишніше на світі.
Розійшлися жінки. У кожної в душі зостався неприємний присмак від тієї розмови і від тих шелянових хусток.