Прокинулася рано, та вставати не хотілося. Куди спішити? Свято. Була ще молода та енергійна, але чомусь за тиждень у тілі назбирувалося стільки втоми.

«І де та втома береться? Ще ж не стара… А може стара?..»

І засміялася.

Увімкнула телевізор. Нічого цікавого.

– Ет! Скільки не лежи, а вставати однак треба.

Встала, застелила постіль, попорала господарку – та й нема до чого вчепитися. Хіба знову ввімкнути телевізор. Час ніби на місці стояв. В будні дні якось того не помічаєш, а в свято…

– Була б сім’я, діти… А так… Пошкодував Бог для мене такого щастя.

Та й витерла зволожені очі.

– Розкисла я зовсім, розманіжилася. Занадто люблю поквоктати над собою. А це нікуди не годиться.

По обіді раптом залементував Кудлай.

«Може колядники, – подумала. – Вони ніколи не обминають мою хату».

В чому стояла, як була, вибігла з хати. Падав сніг. Під ногами вже було того добра аж задосить, а він все падав та й падав.

«Завтра зраненька треба буде стежку прогорнути. Зовсім засипало».

Біля воріт стояла… Настуня очам своїм не повірила. Біля воріт стояла Кирилова мати.

«Чого їй треба? – подумала Настуня з якоюсь неприязню. – А може про Кирила щось почула?»

Настуня наказала Кудлаєві йти до буди і сидіти тихо, а сама вийшла за ворота і взяла гостю за обидві руки.

– Христос Родився!

– Славіте Його!

– Боже, так хурделить, а Ви…

– Бог дав Різдво, дав гарну зиму. Гріх нарікати. Радіти треба. А от ти вискочила. Як до росолу. Хіба ж так можна?

– Ходімте до хати, тітусю.

А в хаті одразу кинулася накривати на стіл. Ставила все, що мала. Гостя була не проста і несподівана.

– Зараз і пообідаємо. Сідайте ближче.

А Наталка все косила оком на стіл, на святочні страви.

– У тебе наготовлено, як на сім’ю. Чекаєш когось?

Настуня засміялася.

– Я завжди чекаю: а раптом хтось прийде. От Вас, слава Богу, дочекалася. А так… Хто прийде, того чекаю. Свято ж.

– А моя невістка половину того не приготувала б. Не подумай, що я прийшла до тебе, аби її судити. Але так є. Різдво для неї – як і не Різдво. Щось чула про кутю. З рису.

– Ні, голубонько, – кажу їй. То не наше. Рис у нас не росте. У нас росте пшениця – от і кутя у нас з пшениці.

Дивиться на мене, як баран на нові ворота. А Кирило супиться.

– Що Ви, мамо, її бештаєте?

– Та я не баштаю, – кажу, – а хочу, аби вона хоч чогось навчилася.

Ой, горе мені, дитино. Я знаю, то мене Бог за тебе покарав. За те, що я не казала, аби Кирило на тобі женився. От і маю тепер.

– Чого б Бог мав карати? Так, видно, мало бути.

– А я, дочко, не просто так до тебе прийшла.

– То й добре, що прийшли при святі. У будний день ніколи. Та й я на роботі. Тільки-от… Хурделить дуже. Навіть колядників не чути.

– Ходять, ходять. Де б вони таке пропустили?

Наталка підійшла до постелі, дістала з кошика пакунок. Розгорнула – і на ліжко лягли гарні, барвисті, як живі, шелянові хустки. Настуня ошелешено дивилася на те диво. Вона бачила шелянові хустки. Але, щоб так багато відразу…

– Це я тобі, дочко, коляду принесла.

– Мені? Коляду? Це ж дітям дають коляду. Але ж не таку розкішну. А я, тітусю, вже виросла.

– То нічого, що виросла. Для мене ти однак дитина. Я принесла тобі всі свої шелянові хустки. Тут вісімнадцять. Дві собі лишила. Одну до церкви зав’язувати, а другу на смерть.

– Ой!

– Аякже. Про те мусить думати кожна старша людина. І я подумала. Аякже. А ці хустки для тебе. Будеш мати пам’ятку від тітки Наталки, котра так і не стала твоєю свекрухою.

– Ой, я вже не знаю…

– Колись то був скарб для кожної дівки. Не кожна й мала. Хіба якусь одну чи дві. А я мала. Я їх берегла, не нищила. Бачиш? Як нові… А фарби які! Хоч би облізла яка. Я ті хустки просушувала, провітрювала, щоб міль якась не завелась. А тепер… Може колись зав’яжеш. Не завжди будеш молодою розв’язкою ходити. А може Бог тобі донечку пошле, то й вона зав’яжеться.

– Я дякую Вам. Але мені якось незручно. У Вас є невістка.

– Е, дочко, моя невістка поняття не має, що таке шелянова хустка. Вона не зрозуміє і не поцінує. От я й подумала, що тобі ці хустки згодяться. Ти і зрозумієш, і поцінуєш. То мій найбільший скарб. Більшого багатства у мене нема. От ти і будеш моєю спадкоємицею.

Настуня мовчки обняла і поцілувала стару. Їй у грудях щось млосно лоскотало. Гаряча хвиля охопила її всю, а на очі навернулися сльози.

– Ой, пора мені вже йти. Дивися, як захурделило. Світа Божого не видно.

– То може я Вас проведу? Як ви самі?

– Не клопочися, дитино. Я ще не така стара. Я тільки вдаю з себе стару. Бачиш, ще без ціпка ходжу.

– Я навіть не знаю, чим я маю Вас віддарувати.

– Е, не вигадуй. Це коляда. Ти вже віддарувала мене, моя дитино, коли рятувала мене в моїй хворобі. Але хустки не тому. Це пам’ять. Це коляда. Хай будуть тобі на добро.

Наталка пішла. А на ліжку цвіли, палахкотіли живими барвами шелянові хустки – минуле і теперішнє. А може й майбутнє.