Винесла тетляті пити, зачинила курей та й вмостилася з книжкою біля стола.

– Ти, котику, спи, а я ще трохи почитаю. Ти муркочи, муркочи. Мені так затишно, коли ти муркочеш. Чекай-но, котику, хтось наче стукає.

Спершу стукав у сінешні двері, а тепер от… До вікна підійшов. У шибку тарабанить. Чуєш?

Котик чув. Але що він міг? Як би мав захистити дівчинку?

– Хто там? – припала до вікна.

– Відчини. То я, твій батько.

– Батько?

Дівчинка завагалася. А може й справді?: тітка Уляна наказувала, щоб Настуня нікому не відчиняла. Особливо у вечері. А зараз вже пізно. У шибку знову нетерпляче затарабанили.

– Та відчиняй же. Чого ти там? Сказав же – батько твій.

– Нема у мене ніякого батька.

– Як це нема батька? Тебе що, курка знесла?

– Я вас не знаю.

– Сказав же: батько.

– Ідіть собі. Завтра задня прийдете.

Під вікном матюки, п’яне бурмутіння.

– Я ж не буду надворі ночувати.

– Про мене, хоч і на дворі ночуйте. А де ви досі ночували?

– Ти диви! Таке мале, а як пашталакає. Ти не пашталакай, а відчиняй. А то зараз вікно виб’ю. Я церемонитися не буду.

– Що робити, котику? А як справді вікно розіб’є?

Та котик не знав, що їй робити.

– Мені б до тітки Уляни. Але як же?.. от мені лихо.

А в вікно немилосердно тарабанили. От-от шибка вилетить.

– Доведеться ризикнути. Небезпечно. Та що робити?

На горищі було маленьке віконечко. Настуня через нього пролізла б. Але ж високо. Так можна щось собі зробити.

– Але доведеться ризикнути. А що робити?

Вилізла на горише. Пролізла у віконце. Тепер… Там була копичка сіна.

«Може допоможе».

І стрибнула. Наче нічого. Все добре. Затримуватися не можна. Побігла – аж залопотіло. У тітки Уляни світилося. Постукала.

– Хто там?

– То я, тітусю.

– Боже милий, що сталося?

– Та… Якийсь п’яний дядько тарабанить у моє вікно і каже, що він мій батько. Грозиться вікно вибити.

– А як же ж ти вилізла?

– А я через віконце на гориші.

– Ой, лишенько! Ти ж могла ногу зламати.

– Не зламала.

– Почекай. Я зберуся.

– Боюся, щоб він мого котика не налякав.

– За котика не бійся. Він втече. Зараз по дорозі зайдемо до дільничного. Він тут недалеко живе.

– Ой, а для чого до дільничного?

– Бо ми, дитино, не знаємо, хто це такий до твоєї хати добивається: чи то батько, чи так якийсь бандит. А як і батько. То хіба ж так батьки до дітей приходять?