А той далі грюкав у вікно. Грюкав і матюкався. І як ті шибки не порозліталися? Грюкав і аж ніяк не сподівався, що його раптом вхопили дужі руки.

– Ти чого тут спокій порушуєш? – гарикнув дільничний. Той крутнувся, хотів може й до бійки вдатися, та побачив людину у формі і посумирнішав.

– А тут живе моя дочка. Вона, стерва, не відчиняє. Ніякої поваги до батька.

– А ти хоч знаєш, як твоя дочка виглядає?

– А що там знати? Пацанка.

– А ти хоч знаєш, як її звати?

– Знав. Точно знав. І забув. Ну як же ж її звати?

– Ну от що… Пройдемо у відділок.

– Чекай. За що у відділок? Я нічого не зробив. Я прийшов до дочки. Маю я право прийти до дочки чи ні?

– Пройдемо у відділок, а там розберемося. І про права поговоримо і про обов’язки, між іншим, також. А ти, дитино, лягай спокійно спати, і нічого не бійся. До ранку він у нас перебуде, а там розберемося.

Тітка Уляна ніяк не могла такого припуститися, щоб без її слова обійшлося. Бо інакше пощо вона сюди прийшла? Вона й палку взяла з собою. Добру палюгу. Думка була така, щоб огріти того заброду хоч раз чи два. Та при дільничному якось воно не пасує. А слово… О, інакше вона не засне.

– Знаєш, сучий сину, чого мені зараз найбільше хочеться? Плюнути в твоє свиняче рило. Та розумію. Що і це тебе не протверезить. Бо ти впав на саме дно. До дочки, кажеш, прийшов? А сам навіть не знаєш, як її звати. До дочки прийшов! А чого ти до неї прийшов? Брудний, обшарпаний, прийшов допомогти, гроші, може, якісь приніс? Чи сам хотів би біля неї поживитися?

– Уляно, пощо говорити? – зупинив жінку дільничний. – Він не чує і не усвідомлює, що до нього кажуть. Він ледве на ногах стоїть. Розходьмося, бо вже ніч надворі. Дитині спати пора. Пішли, чоловіче, звідси.

Розійшлися. Тільки тепер Настуня подумала, що їй ніяк до хати добратися. Хіба тим самим шляхом, яким вилізла. Адже двері зачинені з середини на засув. І чому вона раніше про те не згадала, коли ще дільничний був тут і тітка Уляна? Щось би їй зарадили. А тепер що?

– Котик мені не відчинить, а на горище я не залізу, бо драбини нема.

І заплакала та маленька дівчинка, на котру валяться біди великі та малі. Та плач чи не плач, та щось робити треба. Пригадала, що в сусідському садку бачила драбину.  Але ж треба її якось притягнути. Вона ж, мабуть, важка. Завтра Настуня господарям все пояснить, а зараз…

– Собака, напевно, відв’язаний. Він мене знає, та все-таки я чужа. І тягну їхню драбину. Ні, той пес мене роздере. А може все ж спробувати?

І вона пішла до сусідів. На її щастя собака був прив’язаний. Загавкав. Не від злості, а так, для годиться. Обізвалася до нього. Замовк. Лише ланцюгом задзвонив. Та коли побачив, що дівчина з садка суне драбину, залементував з подвоєною силою.

«Ото буде, як господарі вийдуть, – подумала Настуня. – Як я їм поясню?».

Та господарі не вийшли. Гавкає собі пес – то нехай гавкає. Драбина була важка. Ледве дівчинка її досунула.

І нарешті Настуня вже в хаті. Котик лащиться біля неї, а вона ні на що не має сил. Спати, тільки спати. І пасти Настуня завтра не пожене. Не пожене – нехай там що. І тітка Уляна на неї не розсердиться.

А на ранок випав сніг. Перший сніг – біле свято зими. Настуня зіскочила з постелі – і до вікна.

– Сніг! Котику, сніг!

Збудила котика і його принесла до вікна.

– Бачиш? Сніг!

Котик сонно мружив очі і немелосердно мотиляв хвостом. Це означало, що він сердиться. Сніг. То й що, що сніг? Але навіщо його розбудили?

– Не сердься, котику. Ти не розумієш. Я нарешті піду до школи. А в школі знаєш, як цікаво? Шкода, що я не можу тебе з собою взяти. Не можу, котику. Але ти не сумуй. Я не забарам повернуся.

А сніг падав та й падав. Зима справляла своє біле свято.