– Чудний дід.

– Чудний, але добрий. Він тобі все полагодить. Все, що треба. І грошей йому платити не треба: не візьме ще й образиться.

– Та я й немаю.

– Знаю, що не маєш. Я б тебе, Настуню, до себе взяла, за свою. Я вже думала про те. Та, мабуть, краще тобі жити в своїй хаті. І вільніше, і до господарки звикатимеш. Вчися, дитино. Та й мій син, лобуряка, десь по світу тиняється. Чи повернеться коли – не знаю, та все ж десь є. А коли що, коли скрута яка, приходь, як до своєї. Ну… Бери свою квоку. В добрий час. Якесь старе решето маєш?

– Ні…

– То я зараз принесу. Мала б подумати. Звідки у молодої господині старе решето?

Сміється тітка Уляна. Сміх у неї молодий та щирий.

– І решето принесу, і пшениці, щоб мала чим ту паню годувати. А для курчаток потім круп і сиру принесу. Ну… На добро тобі, дівчинко.

 

Людська доброта часто доводила Настуню до сліз. Бо зло що? Його просто треба здолати, та й забути. А з людським добром треба жити. Жити і пам’ятати про нього, що і собі колись… Хоч маленьке добро зробити на землі. Ну що, здавалося б, курчатко? А яка втіха для дівчинки. Вона з ними і розмовляла, і співала їм, і жаліла їх, коли було холодно. Якось, почувши таку розмову, тітка Уляна засміялася.

– Думаєш, вони тебе розуміють?

– Аякже, розуміють. Вони, тітусю, дуже розумні.

– То й добре. Нехай ростуть здорові тобі на втіху.

І виросли. Курочки вже сокотали, а півники кукурікали і пробували затівати між собою бійку.

– Чотирнадцять курочок і чотири півники, – хвалилася Настуня.

– Вони в тебе такі чистенькі та пухнасті, наче ти їх щодень миєш та вичісуєш.

– Я їм кожного разу чистенької соломи і сіна стелю.

– Тому вони у тебе, як панські. Бачиш, всяка живність потребує догляду та любові.

А під зиму… Хто б таке бачив! Курочки нестися стали. Яєчка маленькі, як сливки. Та все ж є тепер у Настуні свій сніданок чи вечеря. А головне – втіха. Тішилася й тітка Уляна, на Настуню дивлячись.

– І ти, котику, скуштуй, – казала Настуня. – То наші курочки знесли. А тітка Уляна казала, що, коли корова теличку приведе, то вона нам її подарує. То колись будемо мати своє молоко.

– Няв, – сказав на те котик. Він все розумів і тішився разом з дівчинкою.

 

Щось зібрали з города, щось добрі люди позносили.

– Маємо, котику, на зиму що їсти, – тішилася Настуня. Маємо і вугля. Ще б ломак трохи. Та дядько Трохим обіцяв зо дві фіри привезти. І фіру сіна вже привіз, щоб для телятка було. О, чуєш, як мукає у хліві? Минь-минь-минь, Ластівко. Питоньки хочеш? Зараз винесу. Добрі люди у нас, котику.

– Няв!

– З такими людьми і злигодні не страшні. І вчитель приходить, займається зі мною, щоб я не забула все, що в школі вчила. А як сніг випаде, то я знову до школи піду. Худобу пасти вже не треба буде, то я й піду. Всі кажуть, що треба вчитися, то я буду вчитися. Петро Миколайович каже, що я до науки здібна, то я повчуся ще трохи, щоб школу закінчити.

Так розмовляла дівчинка зі своїм котиком, бо більше ні з ким було розмовляти. Хіба ще тітка Уляна прийде чи ще хтось з сусідів забіжить. Та з ними так не поговориш, як з котиком. З котиком про все можна поговорити. Він все розуміє. А люди не вірять, коли Настуня таке каже. Сміються: як це котик людську мову може розуміти? А він і справді розуміє все, що Настуня йому розказує. Дівчинці з ним добре. Вона його любить. І він її також. Коли б вже скорше телятко підростало, щоб у ним молоко своє було. Нічого. Підросте. Тоді вони з котиком… О, тоді вже їм зовсім добре буде. Їм і зараз не зле. Вони не без молока. Сусіди приносять. Та то вже буде своє.

У малої дівчинки дорослі клопоти. А воно ж так складно. Часом дивиться Настуня на других дівчаток – а вони бігають, бавляться, дехто з них ще ляльки виносять. Чудно Настуні на таке дивитися, бо, відколи себе пам’ятає, ляльками вона зовсім не бавилася. Ніколи було. Та й ляльок у неї не було. Мама обіцяла їй купити, та гроше чомусь завжди бракувало. А потім і мами не стало…