– Чого ти, Уляно, мішаєшся не в своє діло?

– Не в своє діло? Гей, люди, чи ви бачили такого?

– Тихо, Уляно, тихо, а то зараз пів села зійдеться.

– Нехай сходяться. Нехай бачать, який у них бригадир.

– Та я що? Та я нічого. Бачу, тиняється дівчина без діла. То я й подумав собі…

– А ти спитав, що вона сьогодні їла?

– А чого б мав питати? То не моє діло.

– А сироті допомогти – просто, по-людськи – то, кажеш, не твоє діло? Іди звідси, чоловіче, бо прожену тебе засраним віником.

– Та тихо, навіжена. Я хіба що?

– А ти, Настуню, як ще той дядько прийде, застав його ломаки рубати. Ти коли-небудь чула, як ото баби на селі сваряться?

– Чула.

– Певно, що чула. Ото не соромся, а лай його тими поганими словами.

– Ото добре дитину вчиш, як владу не шанувати.

– Владу? Це ти влада? Вилупок ти, а не влада. Собачий хвіст. Бригадир! А спитав би, чи хтось має тебе за порядну людину. Ніхто не має.

Пішов Микита, бо вже стали виходити люди.

– З ким це ти, Уляно, сваришся?

– Та от… Прийшов дитину до роботи кликати. Півнорми, каже, буряків могла б взяти. Ви чули таке?

– А його? Така вже дівуля, а ні за що не береться. Розфуфириться, намалюється та й за кавальорами заглядає.

– От я й кажу.

Довго ще теревенили жінки, аж доки не похопилися, що господарка кличе. Та й розійшлися.

А по обіді тітка Уляна знову прийшла до Настуні. Цього разу з кошиком яєць та з куркою.

«Що це тітка надумала? – здивувалася Настуня. – Курку несе…Чого б то?».

– От принесла тобі, Насте, квоку на твоє господарство. І яйця принесла. Моя зозуляста заквоктала. А в мене вже дві квоки сидять. Куди ж мені ще? То я й подумала, щоб ти собі посадила.

– Ой, тіточко.

– А чого? Вилупляться курчатка – то й матимеш. Доглянеш – то й кури будуть, і яйце якесь. З курми, знаєш, і на подвір’ї якось веселіше. Півень вранці будитиме, кури сокотатимуть – втіха. А зозуляста …виведе курчат, а там, як прижеветься в тебе, то нехай, а як ні, то мені віддасиш.

– Ой, тітусю, в мене хлівчик зовсім розвалився. Де ж я тих курей триматиму?

– Треба було тому партійцю сказати, міль би його з’їла. Живе ж таке на світі. Та Бог з ним, нехай живе. Світ не мій. Курник, кажеш? То не біда. Я діда Полікарпа попрошу. Він полагодить. І так без діла ходить, сам собі роботу шукає.

– Це той, що взимку босий ходить, а влітку в калошах?

– Та, той самий.

– А чого він так?

– Каже, що взимку сніг м’ягенький, то можна босим. А влітку грудки в ноги колять.

Обидві засміялися.