І собака зрозумів, хоч може й не Бровком звався. Перейняв корову, загавкав – і корова вернулася.

– Навчений, – засміявся дід Петро. – Доведеться і від себе щось йому вділити. Заробив. Сало будеш?

Заметляв хвостом.

– Та буде він, буде. Бо голодний.

І справді, собака і хліб, і шматок сала ковтнув, не розжовуючи. Настуня погладила собаку, а той приязно замотав хвостом і знову вклався на траву якомога ближче до дівчинки.

– Ти так сміливо його гладиш. Не боїшся, що вжере?

– Не вжере. Ви бачите, які у нього очі? Добрі, розумні, тільки голодні.

– Чи не пора, дівко, гнати додому? Сонце вже високо. Гедзи худобу тнуть.

– Гнати – то й гнати.

І Настуня встала. Собака й собі зібрався з ними.

– Е, песику, а ти куди?

І морда, і хвостик, і відданий погляд відповіли:

– З вами. Візьміть мене.

– Дивіться, дідо, він вже з нами готовий іти. Іди, песику. Шукай своїх пастухів.

Пес похнюпився: – не беруть. А я ж такий розумний.

– Зрозумів, – засміялася дівчинка.

 

Подвір’я у Настуні рівненьке, як тарілочка: заметене, простругане, наче на ньому молотити зібралися. Біля хати лавчина, з-за хати квітничок виглядає. Плотик рівненький, штахетина до штахетини, а по під плотом не росте кропива, кожна бурянинка виполина.

– Порядок любить дитина, – казали про неї сусіди.

– Колись з неї гарна господиня буде.

– А буде, щоб ви знали. Така ще мала, а як випере що, то любо глянути.

– І за що їй Бог таку долю дав, щоб ото без матері?

– Ми Богу не указ. Він сам знає, кому яку долю давати.

– О, дивіться-но, чогось бригадир до неї пішов. Чого б то?

– Піду-но я, – знялася тітка Уляна.- Щоб не чіплявся до дитини з якоюсь роботою.

Та й ступила на Настунене подвір’я. Там вже стояв Микита. Високий, кремезний, як скеля.

– Чого тобі, Микито? – ще з воріт обізвалася Уляна до бригадира.

– Та от… Хотів взяти її до череди, у поміч чередникові. Скаржиться, що сам не дає ради.

– Бога ти не боїшся, Микито. Настуня ще дитина.

– Нічого, що дитина. Нехай звикає до праці. Могла б вже і півнорми буряків взяти.

Тітка Уляна розпашіла, аж у боки взялася. Виглядало так, що вона зараз і до бійки стане з тим велетнем.

– Півнорми, кажеш? А твоя? Свою ти вже оприділив? Може за доярку стала? Чи за свинарку пішла?

Микита почервонів.