Пастухів мало. Діти в школі. Подекуди пасуть дідусі та бабусі. Тільки вона ледачкує. Не ледачкує, та все ж…

– Здорова була, дівко.

– І вам дай, Боже, доброго здоров’я.

Це дід Петро пасе свою корову Маньку, худу, як трястя.

– Ти не в школі?

– Та ні. Пасу.

Дід зітхає.

– Воно б краще, якби ти в школі була. Мій Василь пішов. Хоч, лобуряка, зовсім вчитися не хоче. Та мусить. А я вже ось… Пасу.

– Ай, дідо, нащо мені та школа?

– Е, дитино, не кажи так. Наука ще нікому не зашкодила.

– А чи помогла комусь?

– Помогла. Чому ж ні? Он декотрі з нашого села вчителями поставали. Тепер вас вчать. Ірина Миколаївна, Максим Пилипович, ще там, я вже всіх не пам’яаю. Мають кусок хліба, легший, ніж другі, ніж той хлібороб, що йому піт очі заливає.

– Я, дідусю, не можу так. Мені треба якось жити.

Зітхає старий.

– Скажи, Настуню… А мама тобі про батька нічого не говорила?

– Ні. Не говорила нічого. Я не пита, а мама нічого не казала.

– Десь же він є. Гульвіса. Лишив матір з тобою маленькою та й повіявся кудись.

– А якщо він лишив нас та й забув, то що про нього говорити?

– Може й так. Але нехай би поміг тобі.

– Такий не поможе.

– Ти вже мислиш, як доросла.

– А я вже доросла, дідусю. Мені в липні буде вже 12 років.

Дід зітхнув і задумався.

– Дивіться, ваша Манька у шкоду пішла.

Дід спритно, як молодий, скочив на рівні ноги.

– Ти куди? Люжки! А ну вернися. Отуди к бісу! Прожер ненаситна! Паші їй мало!

Завернувши свою Маньку, старий знову сів на траву.

– Пастух з мене, скажу тобі, нікудишній.

Настуня посміхається, потім розгортає свій полудень, що тітка Уляна дала: пляшка молока і кусок білої пухкої паляниці. Смачно. Теплий вітер віє, жайвір у небі пісню снує, перепілка в житах озивається. Собака звідкісь прийшов. На запах паляниці знадився. Десь, мабуть, теж з пастухами корову пасе.

– Ти чий? – питає Настуня. Повискує пес і голодними очима на паляницю дивиться.

– Їсти хочеш? Бідненький!

Дівчинка відламала кусок, розмочила в молоці.

– На. Їж.

Собака впіймав на льоту. Проковтнув. Ще дивиться.

– Хитрий ти, як я бачу. Але ж і я їсти хочу. Я ще сьогодні не снідала. Ну… На ще. Все. Більше не дам. А що твій господар? Зовсім тебе не годує?

Собака не відповів. Він влігся на траву і приязно дивився на дівчинку. Повернувся дід Петро. Він знову ходив Маньку завертати.

– О, де це ти такого красеня взяла?

– Сам прийшов. Їсти захотів.

– Підгодувала?

– Та… Трохи. Та що це йому? Видно, він дуже голодний.

– Чий же це? А-а, либонь, Прокопів. Хлопчисько жене пасти, то й його з собою бере.

– Хоч би нагодував, а то, бідний, голодний.

– Ага! Нагодує! Їм самим їсти нічого. Семеро у матері. Хе-хе-хе! Біда по людях ходить. Може тому взяли в поле, щоб якого зайця зловив. Але зайці тепер не такі дурні, щоб дати себе зловити. От і ходить пес голодний. О, моя Манька знову у шкоду зібралася. Біжи, Бровку, її заверни.