Нарешті випав сніг

Розгорався світанок, тихий і погідний, як дитячий сон. Починався день, такий безгрішний, що, здавалося, нікому не міг принести ніяких бід. Невидимий ангел літав на своїх білих крилах, розсівав по землі мир і спокій.

Настуня встала, хоч її і ніхто не будив: боялася проспати росу. Треба ж було гнати пасти. Не свою худобу, то чужу. Однак треба. Надворі прохолодно. Настуня те знає. Хоч сонечко з вікна лагідне, та зранку завжди прохолодно. Нічого. Настуня кофтину візьме, ту, що їй тітка Уляна дала. Вона ще велика на дівчинку. Але то байка. За те ж тепла. Настуня позашивала дірки на рукавах, навіть латочку поставила. Це вона вміє, хоч ще маленька. Так всі кажуть. Маленька чи не маленька, але, якщо мами нема, то хто ж буде? Мусить сама. Мама померла ще восени. Всі позітхали, поплакали, помолилися та й розійшлися. З того часу дівчинка сама. Приїжджали за нею, хотіли у дєтдом забрати. Тікала, ховалася, бо не хотіла їхати зі свого села. Тут всі її знають, і вона знає всіх. А що? Як подумати, то не така вже вона маленька. Їй ось у липні виповниться 12 років. Хіба ж це мало?

Найтяжче було взимку. Дні короткі, смеркає рано. А страшно ж як. Темрява завжди лякала Настуню. Їй здавалося, що в кожному кутку причаїлися якісь страховиська. Колись мама казала, що все це вона собі вигадує, казок начитавшись. Може й так. Однак страшно. Тітка Уляна кликала її ночувати до себе. Не йшла, бо мусила звикати до своєї хати. Не йшла, бо хаті також сумно, коли вона залишиться сама.

Картопля була, молока часом сусіди приносили, в коморі ще була мука і крупи. А скільки їй там треба? Головне – були ломаки і вугля, було чим палити. У хаті тепло. Бездомний кіт прибився до неї, тепер муркоче – все ж не сама. А зараз весна,  день більший став, страховиська десь позникали. Сусіди зійшлися, город їй засадили – Божа благодать. А от віднедавна Настуня буде пасти худобу тітці Уляні – щось заробить. Тільки от школа. Як з нею бути? Хоча, якщо подумати, то навіщо їй та школа? Читати вміє, писати навчилася – та й досить з неї. Хоча всі кажуть: треба вчитися. Дорослі завжди так кажуть. А навіщо їй та наука? Того дівчинка не знає. Буде жити в селі, нікуди звідси не поїде. То навіщо їй та наука? Головне – треба навчитися всякої домашньої роботи. Це головне. Настуня ще так мало вміє. А все решта – дурня. Правда, тут є ще один цвяшок. Один розумний чоловік сказав Настуні, що, коли вона не буде ходити до школи, то її таки заберуть у той дєтдом, куди вона так не хотіла. Бо всі діти мусять вчитися. От тут і задумаєшся. Ну як їй поєднати росу зі школою? Після обіду роси нема. А худоба найбільше любить пастися з росою. От і буть мудра. Їй би якось до літа. А там – канікули, довгі – предовгі. Роздолля!

«Ой, задумалася я, загадалася. А сонце на місці не стоїть: пригріває, п’є прохолодну росу. Не пий, сонечко, всю росу, не спивай. Лиши щось і моїй худобі. Не моїй, а тітчиній. Та однак лиши».

А сонечко посміхається їй, Настуні, посміхається.

– Ти вже встала, Настуню? – дивується тітка Уляна. – І як ти так рано встаєш? Пам’ятаю себе малою. Бувало, мама будить, будить, а мені так не хочеться вставати, аж мама сердиться та гарикає. А ти встаєш.

– Встаю, бо мене нема кому будити.

– То правда, – зітхнула тітка Уляна.

І вже Настуня жене худобу пасти: корову, ялівку і телятко. Найбільше клопоту з тим телятком. Воно ще маленьке, дурненьке, ніякого порядку не знає. Так і дивися, щоб в яку шкоду не вскочило. Вскочить – тоді начувайся.

У полі роздолля. Співати можна на повний голос. Вдома Настуня того собі не дозволяє: ще почує хто.

«Якої б то?.. А-а, отієї».

І дівчинка почала – аж поле заслухалося.

Ішов Василь галявою,

Зустрів Галю чорнявую.

– Ой ти, Галю чорнявая,

Щось я тобі сказать маю.

Щось я тобі сказать маю –

Загадочки загадаю.

Відгадаєш – моя будеш,

Не вгадаєш – чужа будеш.

А що росте без коріння?

А що сходить без насіння?

А що грає, голос має?

А що плаче – сліз не має?

Галя стала, подумала –

Загадочки відгадала.

– Камінь росте без коріння,

Сонце сходить без насіння,

Скрипка грає – голос має,

Серце плаче – сліз не має.

-Де ж ти, Галю, родилася,

Що ти мені судилася?..

– Куди? Ану, люжки! Знову те дурне теля. Не дало мені пісню доспівати. А-а, потім доспіваю.

Трава росяна, холодна. Змерзли босі ноженята.

– Треба було черевики взути. Але шкода на росу. Других в мене нема.