Нарешті в замку засвітилися вікна і зазвучала музика. З’явилася Лесета. Тепер Степан бачив її.

– Ну що, в’язню? Не занудився?

– Та ні.

– Двері відчинені. Ти можеш іти, коли хочеш.

Але дивна річ. Степану не хотілося нікуди звідси йти. Думки про дім якось пригасли, потьмяніли. Цьому стало так легко і гарно. Душу огортав спокій і… Мов сон.

«Але ж там мама, – ворухнулася думка, але досить мляво ворухнулася. А ще подумав:

«Цікаво, чи сказав їм Микола, що я до замку збирався піти. Мав би сказати. А може й не сказав? Ні, мусив сказати, якщо вже мене цілий день не було. Ні, таки треба йти. А так не хочеться. Тоді й завтра тут доведеться сидіти. Знову цілий день. Ні, таки треба йти».

Степан встав і, як п’яний, затоки пішов до дверей. З порога оглянувся на Лесету. Вона танцювала і не дивилася на Степана. Він не захотів порушувати тишу і музику. Він нічого не сказав. Просто мовчки вийшов. Ще довго блукав у темряві по замкових лабіринтах, аж доки таки вибрався з замку. Надворі було темно, хоч око виколи. Нічна прохолода освіжила парубкові мокре чоло. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, настояне на травах, і відчув, що скучив за ним.

«Я наче вигулькнув звідкись і знову повернувся до життя».

Дерева і трави шепотіли своє «Лесета, Лесета», але Степан вже до них не дослухався. Він загадав, що у нього є ліхтарик, і про образок згадав, і про молитву. Степан прошепотів тихо, самими лише губами:

– Мати Божа, виведи мене звідси, порятуй душу від погибелі.

І пішов, не оглядаючись на замок, бо, хто знає, якби оглянувся, то може б і повернувся. Якась притягувальна сила діяла тут.

«Мені б тільки з гори якось спуститися. А там вже я собі піду».

Спускався з крутої замкової гори, присвічуючи собі ліхтариком, і думав про дім, про маму, про Миколу.

«Як казав той граф?

– Ця ніч і цей день наче випали з твого життя.

Правильно казав той старий грішник. І ще одна ніч… Ну, не випала з життя, але пішла на моє повернення. І чого я так рвався до того замку? Наче якась сила мене туде тягнула. Зате вже тепер знаю… Що знаю? Властиво, нічого. Хіба те, що Лесета таки є. А розказувати – то ніхто й не повірить. Скажуть, що я божевільний».

 

Лише під ранок приплентався Степан у село. Люди щойно тільки прокидалися, але пастухи вже гнали худобу на росу. Один хлопчина, побачивши Степана, зупинився.

– О, Степан! А казали, що ти пропав.

– Нікуди я не пропав, – сказав Степан і не впізнав свого голосу.

– А тут менти шастали, у всіх про тебе розпитували.

– І що?

– Ніхто нічого не знав. Тільки Микола сказав, що ти до замку збирався.

– І що?

– Нічого. Здається, вони і в замку нишпорили. Але тебе там не знайшли. А де ти був?

– У дівки.

– Тьху. А я думав, що ти й справді був у тому замку.

– Але ж ти сам кажеш, що мене там не знайшли.

– Ну… Тебе ті привиди могли сховати.

– Ну все. Я вже є. Біжу додому, щоб мати знову ментів не викликала.

– Біжи, біжи. Бо вона так плакала. На все село голосила. Як за покійником.

– Справді? Мені аж незручно, що я живий. Даремно мати голосила.

– Але ти дурний, Степане.

– Сам знаю, що дурний.

 

Сварилася мати. Сварилася і плакала. Мовчки терпів ті її сльози, а потім запевняв, що більше такого не буде. Потім Степана викликали до дільничного. Вислуховував виховну бесіду і настанови. Та жодним словом хлопець не обмовився, де він був і що бачив, бо тоді його ще й до психіатра повели б. Миколині батьки категорично заборонили своєму синові водитися з Степаном. Та Микола вже терпцю не мав, не міг дочекатися, коли нарешті Степанові дадуть спокій і вони зможуть зустрітися. Микола знав: те, що Степан плів і матері, і дільничному, нібито він був у якоїсь там дівчини – то була брехня. То Степан їм локшину на вуха вішав. Микола з того тільки сміявся. Він був певний, що Степан таки був у замку. Але чому ж менти там його не знайшли?

«А-а, так вони шукали, – думав Микола. – Десь він там заничкувався та й сидів собі. Не такий Степан дурний, щоб дати так легко себе знайти. О, то такий жук! Але чому він мене з собою не взяв? А може й добре, що не взяв, бо тоді ще більше крику було б. Моя мати, певно, вже б і гелікоптер з району викликала. І де той Степан? Вже так хотілося б почути його розповідь. Ох, як цікаво. Що ж він там бачив у тому замку? І чи там справді є привиди?»

І раптом свист. Так вмів свистіти тільки Степан. Микола прожогом кинувся з хати, та мати заступила йому дорогу.

– Ти куди?

– Та… Мамо! Я зараз прийду.

– До того урвителя? Не пущу. Нема чого тобі з ним воловодитися.

– Та, мамо, пустіть. Я вже не маленький.

– Не маленький, а розум куций.