– Ти лягай, поспи, відпочинь трохи, а я всьому подаю їсти, курей випущу, бо ще зачинені, поросята кричать, корову видою, впораюся та й підемо найперше до священика. Вже що він скаже. Священик у нас старенький, багато всякого набачився у своєму житті – щось нам порадить. Лягай, відпочинь, бо ти аж на лиці змінився.

І вже від дверей вернулася.

– Чуєш, Степане? Нічого нікому не розказуй. Навіть дружку своєму Миколі. Бо піде по селі, то потім не відмиєшся.

– Ні, мамо, Миколі можна. Микола не такий.

– Ну-ну! Микола може й не такий, зате його мати – то така терниця, що все село перетре і не втомиться.

 

Священик і справді був дуже старенький. Казали, що вже й підшукували на його місце когось молодшого, та поки що ще нікого не знайшли. Село любило свого пароха і вже зарання шкодувало, що він вже від них піде. Священик був дуже спокійний, терпляче і розважливо розмовляв із старим, із малим. Нікого не сварив, а як було треба, то щось підказав чи порадив. Сповідь у нього була і справді таємницею: ніщо не просочилося на село. От до нього і прийшла Степанова мати зі своїм сином. Був будень, і священик порався у своєму квітнику, бо дуже любив квіти. Вже пропонували йому жінки свою допомогу.

– Ми і прополимо, і зробимо все, що треба.

Подякував і відмовився.

– Поки ще можу сам. То така втіха. Бог і сили мені посилає, щоб біля квіток порався. Бо, знаєте, город – то потреба для тіла, а квіти – то для душі. Дивишся на них – і душа відпочиває.

Сіли в альтанці, бо у хаті душно було. Отець зрозумів, що це не сповідь, бо зі сповіддю до храму прийшли б. Щось людей гнітило – і вони прийшли до нього, а він вже мусить їм допомогти, якщо зможе.

Слухав уважно і матір, і її сина. З ним людина якось розковувалася, могла вилити все, що на душі, не підозрюючи, що весь свій тягар якимсь чином перекладає на старого священика, і йому треба потім довго молитися, щоб Бог зняв з нього той тягар. Що ж, може він для того і поставлений Богом на світі, щоб знімати з людей той їхній тягар, якого набралися вони в тому нелегкому і грішному повсякденні. А от цей хлопчина… Ще такий молодий, а вже і він має щось на душі.

«І я мушу розрадити його, зняти все, що йому болить, зупинити, аби не пішов по дорозі гріха».

Слухав ту розповідь старий панотець, і все захмаренішим робилося його лице.

«Як лик святого, – чомусь подумала Варка. – Аж чудно… А може він і справді святий? Мабуть, кожний священик почасти святий. А наш, видно, особливої в Бога ласки заслужив. Он як умиротворено, молитовно світиться його лице».

А священик казав:

– Я вже давно пропонував освятити той замок, ту непевну місцину. А мене все відмовляли та й відмовляли. Мовляв, там – віки. Чого нам до них лізти? А воно он як виходить. Отаке хлопча розтривожило їх – та й вони до нас полізли, не побоялися.

– То ви, отче, думаєте, що сила та… Непевна? – не втрималася Варка, щоб не запитати.

– Ясна річ, що непевна. Певне все тільки те, що з Богом, у храмі, в освяченому місці, де образи, де ангели-охоронці, а це… Ти, дитино, от що… Як сам не будеш пильнуватися, то ніякий ангел-охоронець тобі не допоможе. Лихий тільки і пантрує, якби чиюсь душу заполонити. Особливо таку юну, безгрішну, як твоя. Скажи, ти хрестик носиш?

– Носив. А тепер якось…

– Почекай. Я зараз винесу.

Пішов до хати, виніс хрестик і одягнув Степанові.

– Носи, він освячений. Це оберіг від всякого зла. А ще… Скажи мені… Чи ти часом не маєш якогось дарунка від тієї кралі?

– Маю.

– Варка перелякано глянула на сина.

– Маєш? А мені не сказав…

Хлопець дістав з кишені хустинку і видобув з неї перстень. Він так і засяяв у Степана на долоні.

– Боже мій, – зойкнула Варка. – Звідки це в тебе?

– Від Лесети, мамо.

– Так… – сказав парох і потер чоло.

– Річ коштовна, старовинна. Спокуса чимала. Не шкодуй, хлопче. А будеш іти додому – кинь без жалю цей перестень у річку.

– У річку? Такий перстень! І в річку?

– Як хочеш. Я сказав, що перстень коштовний. Але подумай, з чиїх рук ти його прийняв. Це зв’язок з отою непевною силою і треба його обірвати.

І вже до Варки:

– Бо інакше… Виведуть вони вашого хлопця та й поведуть у небуття. Спершу на забаву, на ніч, на другу, а там і назовсім.