– Звінчаймо, – каже, – нашу доньку з тим лицарем, якщо вони люблять одне одного.

– А родовід? А герб наш?

– Наш герб у нас і залишиться. А родовід… Що з того родоводу, якщо наша Лесета буде нещаслива?

– Чому це вона буде нещаслива? Видамо її заміж за князенка чи й за принца – та й буде їй і шана, і повага. І багатство.

– А любов?

– Покинь ті жіночі теревені. Любов! Буде багатство, буде пошана – буде й любов. А то видумуєш казна-що. Любов!

– Дивися, мій пане. Ти в сім’ї голова. Але наша Лесета не така. Багатством її не спокусиш, родоводом її не улестиш. Дивися, щоб біди якої не було. Любить вона того лицаря.

– Любить! Ти знову про своє. Знову про любов! А я сказав: не бути цьому!

Замовкла графиня. Ніби нічого не сталося. Все наче добре у нас. Тільки Лесета чомусь сумна стала. Така сумна, що й не посміхнеться ніколи. Гостей не приймає, від балів відмовляється.

– Що з нашою донькою? – питаю у графині. А та скрушно хитає головою.

– Я тобі казала, що біда буде. А ти не слухав. От вона й починається.

Та сумно так графиня те промовила, що мене аж перейняло. Та я ж не жінка. От і гарикнув:

– До чорта ваші примхи! Яка біда? Яке горе? Ти ж мати! Куди дивишся? Не можеш доньку до рук прибрати? Пояснила б їй. Бо зі мною розмова коротка: завтра щоб була мені на балу. Голова шляхетну молодь збирає. Щоб мені була!

– Ой, чоловіче, не все батьківським наказом вирішити можна.

– Все можна. От накажу – і буде Лесета на балу.

І була вона на тому балу. Панна – найкраща, сукня – найкоштовніша, а личко сумне-сумне, що всі аж здивувалися. Після того балу тільки розмови було, що про Лесету: яка вона гарна та яка сумна. А там – домисли та пересуди. Плюнув я спересердя та й перестав доньку неволити, аби вона на бали ходила. Не хоче – хай не йде. Набридне сидіти, захочеться потанцювати – то й піде на бал. Молоде ж. Все це дівочі примхи. Минеться.

А тут ворог на нас напав. Війна почалася. Що робити? Кращого лицаря, як Юрій, і не знайдеш. Йому й довірив я своє лицарство. А ще сказав йому я зопалу таке своє слово, не відрікаюся, сказав, що, коли здобуде перемогу над ворогом, то віддам я за нього Лесету. Думав собі тоді:

«Ого! Коли ще та перемога буде. А в бою і загинути можна – буває всяко. А там побачимо. Аби тільки ворога здолати».

Ожила наша донька. Наче заново на світ народилася. Чекала тієї перемоги. Всі її чекали, а Лесета найбільше. Кілька років шла та війна. Як лев, бився наш Юрій. Багато лицарів полягло на полі бою. А Юрій повернувся живий і неушкоджений. Видать, любов Лесети берегла його. Скільки ж то втіхи було. Лесета вже й весільну сукню собі надумувала. А я що? А я нічого. Я все про своє: як таки графську доньку за незнатного хлопця віддати? Лицар він, то правда, відважний лицар, але ж… Обійшовся я з Юрієм нечесно і негречно. Визнаю те зараз. А тоді я ні про що не думав. Я був правий, бо я був граф. Тоді я дбав про своє: аби ніщо не загрожувало знатності могу роду. Я ув’язнив Юрія в замковій вежі. Отак заплатив я лицареві за здобуту перемогу. Плакала графиня, ридала Лесета, але я на те не зважав. Я був володар над підданими і над домочадцями. Якби ж я знав, чим це для мене обернеться. Якби ж я знав… Моя донька полізла на ту вежу, де був ув’язнений її коханий. Вона хотіла добратися до віконечка, щоб поговорити з ним. Добратися там можна було, але досвіду вона не мала, голова в неї закрутилася, вона впала і розбилася. Я тут-таки випустив Юрія. Бо який сенс був його далі тримати? А Лесету ми поховали у весільному вбранні. Та ти бачив. Тепер вони з Юрієм разом. Вони мене перемогли. Життя для нас з графинею втратило свій сенс. І родовід також. Я не мав прощення ні за життя, ні після смерті. Бог би може простив мені, та рідна дочка не прощає. Отака сумна історія. Про те легенди мовчать. Бо що говорити?

– А графиня ж де?

– Графиня не з нами. Вона молиться за нас. Часом приходить у замок, але вона така сумна, і нічим не можна її розрадити.

Сутеніло. Степан з нетерпінням чекав, коли нарешті відчиняться двері і він зможе повернутися додому. Тільки тепер став думати про дім і про те, як він налякав своїх отим зникненням.

«Десь там мама плаче, – подумав хлопець, – може й на міліцію дали знати. Певно, що заявили про моє зникнення. Десь там дільничний бігає, мало не лусне. Ну, нехай трохи побігає. Йому це не зашкодить. Може трохи сала скине. А маму шкода. Завжди вона зі мною має якісь клопоти. От повернуся додому – і стану зовсім іншим. Їй-Богу!»

Думав так Степан і сам собі не дуже вірив.