– Відпочиває. Набігалася, набавилася вночі. Ще й ти переполоху наробив.

– Чому переполоху? Хіба ж я страшний?

– Ні, не страшний, а несподіваний, тому незвичний. Та Лесета задоволена: хоч якась розвага. Занудилася бідна.

– А хіба вона тільки тут мусить бути? Хіба їй не можна нікуди піти?

– Чому не можна? Можна. Вона й ходить. Ось недавно в Бережанському замку бал був. Так хто ж би краще за Лесету на тому балу танцював? Та що ті розваги? Та все-таки то не те, що у вашому світі. У вас там вільно і весело. А у нас тут… Правда, на жаль, ви того не вмієте цінувати.

– А у вас хіба сумно? Щось я не помітив.

– Та… Є трохи смутку. Хоч би й Лесета. Вона ж на білому світі і не нажилася. Молоденькою білий світ покинула. То як же їй за ним не сумувати?

– А як же так воно сталося?

– Е, парубче, це довга історія. Хоча маємо часу вдосталь. Ти тут мусиш чекати аж до ночі. Бо вдень ти вийти звідси не зможеш, бо спрацює ота… Як ти її назвав?

– Сигналізація?

– Так, сигналізація. А вночі вона безсила. Вночі наше право. Вночі перед нами всі двері відчиняються. Так що мусиш тепер чекати. Вже вибачай. Хоча… І вибачатися я не мушу. Тебе ніхто сюди не кликав. Сам прийшов. Хлопець ти ризиковий. І сміливий. Тим ти Лесеті і сподобався. Подивися на свій палець. Маєш її відзнаку. А ти й не помітив. Ех, ти…

Степан глянув на свій палець – і очам своїм не повірив. На руці у нього виблискував коштовний персень. Камінець сяяв – аж горів.

«Оце так пригода, – наполохався Степан. – Скажуть, що я той персень з замку поцупив».

Подумав так і згадав, що тут вміють якимсь чином читати думки. І на підтвердження того граф заспокійливо сказав:

– Не журися. Ніхто нічого не подумає. В Лесетиному покої жіночих прикрас нема. Це перстень з її пальця.

Степанові стало якось не по собі. З її пальця! З пальця покійниці! Зате яка вона гарна! А який перстень! Коштовний…

– А що це означає, що панна Лесета подарувала мені свій перстень?

– О, юначе, це велика честь. Не часто і в колишні часи удостоювався хтось такої честі. Таке право треба було виборювати на лицарських турнірах. Так що вважай, що тобі пощастило. Відтепер ти лицар панни Лесети.

– І що я маю робити?

– Тепер ти маєш захищати панну Лесету від її ворогів.

– А хіба у панни Лесети є вороги?

– О, вороги у кожного є: чи явні, чи скриті.

– А які ж вороги у панни Лесети?

– Ну… Всякі. І колишні, і теперішні.

– А як же я маю захищати панну Лесету, коли я не маю лицарського обладунку: ні кольчуги, ні щита, ні меча, ні бойової сокири.

– Ну, того добра у нашому замку вистачає. А ще ти можеш захищати панну Лесету словом.

– Словом?

– Так. Слово – це дуже дієвий захист. Сам знаєш, скільки всякого, і доброго, і не дуже, виплітають про панну Лесету та наш замок у вашому світі. Панна Лесета дуже болісно це переживає. От і маєш нагоду прислужитися панні Лесеті.