І Степан побачив її. Вона була у білому весільному вбранні. Довга сукня з шлейфом і фата. Світло було надто тьмяне. Важко було роздивитися її обличчя. Воно було бліде. Це Степан бачив. А більше не бачив нічого. Ні, чому ж?.. Вирізьнялися дуги чорних брів. Ах, ще довгі вії. Які неймовірно довгі вії… Таких не буває.

– Чого ж ти мовчиш, парубче?

– Я дивлюсь.

– І що легенди?

– Легенди не брешуть.

І почув сміх. Дзвінкий із срібним переливом сміх.

– Не зникайте, панно Лесето, не зникайте, прошу вас. Я хочу на вас надивитися.

– Прошу до мого покою, – сказала Лесета. – Це, либонь, єдине місце, де я ще можу прийняти гостей.

– Але там… Сигналізація.

– Які дурниці. Я, хлопче, володарка цього замку. І до чого тут якась там сигналізація? Переді мною всі двері відчиняються.

Степан не дивився ні на убранство Лесетиного покою, в який вони спокійно увійшли, ні на вироби тонкої роботи з золота, з срібла та порцеляни. Він дивився на Лесету, на її граційні рухи, на хмарку її одягу. Лесета рухалася легко, наче плавала чи літала в повітрі, наче сама була зіткана з повітря. Поряд були й інші істоти. Степан знав, що вони тут є, він відчував їх, але не бачив. Бачив тільки Лесету, незмигно дивився на неї. Звучала легка мелодійна музика. Лесета танцювала якийсь химерний танець, легкий, звабливий, дивовижний. Очевидно, танцювали й інші, але Степан їх не бачив. Здавалося, що він поступово втрачав почуття свідомості, можливість бачити й чути. Здавалося, що хлопець і сам переходив у їхній незвичайний вимір чи стан, чи в їхню сутність, в їхній світ чи в небуття.

«Це дуже небезпечно, – ще встиг подумати хлопець. – Це мене наче вже й не має. Отче наш, той, що єси на  небі, нехай святиться ім’я твоє…»

Думки його змішалися. Він наче перестав існувати або занурився в глибокий сон, в сон без сновидінь. І вже не чув музики, не бачив тих безтілесних істот, що продовжували свій химерний танець. Навіть Лесети він вже не бачив. Він наче розчинився в їхньому світі чи несвіті, чи в їхньому вимірі, а може існував десь поміж вимірами чи й зовсім перестав існувати.

 

Сонце таки пробилося крізь запилюжене скло вузьких замкових вікон покою Лесети. Сонце заграло на порцеляні, сріблі і золоті, на всіх витончених виробах – і вони засвітилися, ожили, наче аж зраділи. Степан прокинувся і не порозуміло лупав очима, спросоння довго не міг збагнути, де він і що з ним. Він лежав на канапі, оббитій темносинім оксамитом, прикрашеним дивовижним золотим плетивом.

«Що за мана? – думав хлопець. – Де це я?»

І ніяк не міг згадати, що з ним було, як після великого перепою.

«Наче ж не пив нічого».

Потім в голові щось потрохи стало прояснюватися, в очах розвиднюватися – і він став згадувати.

«Я ж у замку. І либонь, що у Лесетиній світлиці. І як же ж воно так? Як я сюди потрапив? А сигналізація? Ото вляпався. Ще подумають, що я злодій».

І раптом почув розкотистий чоловічий сміх. В кімнаті хтось був. Хоча Степан нікого не бачив. Та великого страху він не почував: день все-таки.

– Хто тут? – спитав непевно. Чоловік ще раз щиро засміявся, а потім сказав:

– Я – володар цього замку граф Д. Хоча справжня володарка Лесета, дочка моя.

Цей голос Степан вже чув. Щось таке відклалося в його пам’яті.

– А де панна Лесета?