Останнє «я тут!» прозвучало зовсім близько і голосно, просто у нього над вухом. Аж здригнувся Степан.

«Що за чортівня! Може все-таки краще дременути звідси, доки не пізно?»

– Пізно, пізно, пізно, – почув, як відлуння своїх думок.

«Ого! То це, як містика».

– Містика, містика, містика…

«Ну… Що буде. Мушу я вже ту таємницю чи легенду зрозуміти до кінця. Що вже буде».

– Панно Лесето, то може б ви мене запросили до свого замку? Я дуже цікавий був би подивитися.

– До замку! Замку! До замку!

І чоловічий голос, потужний і розкотистий, як з гучномовця:

– Ласкаво просимо. Ви – наш гість. Ходімо.

І наче світло якесь заблимало попереду. Воно не було яскраве, але можна було хоч трохи щось роздивитися.

«Світляки у них чи що?..»

І Степан пішов, побрів, наче п’яний, спотикаючись, перечіплюючись через пиньки повалених дерев. Він забув і про ліхтарик, що мав з собою, і про образок, і про молитви.

«Але ж я дурень! Ото дурень!»

І хор глумливих голосів, як відлуння його думок:

– Дурень! Дурень! Дурень!

– Прошу мене не ображати. Я – ваш гість.

І шанобливо:

– Гість! Гість! Гість!

– Я думаю, у вас не часто гості бувають.

– Бувають! Бувають! Бувають!

Степана починало дратувати те безглузде повторювання його останніх слів. Та мусив миритися. А що мав робити.

Хлопець знав, що східці, котрі вели до замку, були зруйновані. Він йшов обережно, щоб не шубовстьнути куди-небудь. Бо їм що? Хоч у провалля можуть скинути хлопця, щоб не був занадто цікавий і не ліз, куди не слід.

– Не слід! Не слід! Не слід! – відлуння голосів. І навіть тепер Степан не згадав про свій ліхтарик. Потім дивувався, а зараз..

Вікна в замку… Світилися.

«Ого, – здивувався Степан, – то тут все не на жарт».

– Не на жарт, – повторили голоси. Їх був тепер цілих хор, чоловічі і жіночі голоси.

«То виходить, що вони контролюють мої думки. То вже зле».

– Зле, зле, зле…

Степан увійшов у замок. Був ніби сам, а ніби й не сам. Він відчував той супровід. Не бачив його, але відчував. Від того було ще моторошніше. Вже нехай би краще побачив… Ну хоч когось.

– Панно Лесето, я хотів би побачити вас. Про вашу красу розказують легенди.

– Легенди? – прозвучало як запитання. Питав жіночий голос.

– Так, легенди. І я хотів би вас побачити, щоб ті легенди або підтвердити, або спростувати.

А далі хлопець почув уже не відлуння, не повторення своїх слів, а живий голос, що висловлював живу думку у тому здавалося б неживому світі.

«А може цей світ живий? Просто ми про нього нічого не знаємо. А може вони живуть в іншому вимірі? Кажуть, таке буває».

На ті його думки ніхто не відповів. Хор голосів мовчав. Замість того заговорила Лесета. І це не був безбарвний голос, а звичайний людський голос з притаманними йому інтонаціями.

– Пройшли вже віки, а про нас наче забули. Наче й не було нас зовсім. Живуть тільки легенди. Та що з тих легенд? Я вдячна тобі, що ти прийшов, що відважився. І ти, хлопче, не боїшся?

– Та не боюсь. Якщо я вже не побоявся сюди прийти.

– Так, ти сміливий. Мушу те визнати. Ти – лицар.

– Лицар, лицар, лицар, – повторив хор голосів.

– Добре, лицарю, я покажусь тобі. Ось я.