До замку Степан рушив, коли вже вечоріло. Сонце готувалося вже йти на спочинок і посилало людям і тому зеленому світові свої останні промені. По селу хлопець йшов спокійно, розважно. То нічого, якщо навіть хтось і побачить. Іде собі парубок. Що ж тут такого? А от далі… Прискорив ходу. Бо і справді, кожному цікаво стане: куди це він? Всі додому, а він здому. А нащо Степанові зайва цікавість? Так… Ось і гора. Крутенька. Добре лоба загрів, доки вибрався. Аж чуб мокрий. Зупинився, щоб перепочити. Перед ним була понура фортеця. Здавалася неприступною. Чотири вежі, як чотири вартових.

«А може й досі вартують… – подумав Степан. – Певно, не раз доводилося відбивати ворожу навалу, а може й облогу. Та ми про те нічого не знаємо».

Довкола розкинувся старий зовсім здичавілий парк. Чи то парк, чи вже ліс… Дерева-велети кронами, здавалося, впиралися в саме небо. Якась пташина наполохано доспівувала свою пісню. Сонячний промінчик ще подекуди пробивався крізь гущавінь, пронизуючи похмурі вечорові сутінки, що вже запанували тут. Та незабаром і цей промінчик згас. Робилося моторошно. То був зовсім інший світ, зовсім чужий і зовсім незнаний, а можливо й ворожий. Тут панували, очевидно, свої неписані закони. А Степан тих законів не знав і міг вчинити щось зовсім не те і не так…

«А як?.. Не знаю. І якби мене зараз хтось запитав:

– Що ти тут робиш, хлопче? Чого ти сюди прийшов?

І я не знав би, що відповісти».

Але в Степана ніхто ні про що не питав. Він зупинився. Вітру наче й не було. Але крони дерев шелестіли, наче щось шепотіло.

«Видно, там угорі гуляє вітер. О, взимку тут… Ото, про зиму згадав! Воно й зараз… А в бурю як? Он які красені-велети повалені лежать. Видно, це остання буря їх здолала. Недавно. Ще гілля зелене».

А дерева шелестіли, шепотіли, все виразніше, чіткіше, здається, що й слова можна розібрати. Степан дослухався.

– Лес… Лес… Лес… – шепотіли дерева. Завернув у бічну алею – а там трава, висока та густа, либонь до пояса. Те ж щось шепоче. Степан дослухався.

– Сета… Сета… Сета…

«Цікаво, – подумав Степан. – Чи це вже маячня якась у мене починається?..»

Хлопець повернувся і став на перехресті двох алей. З обох алей чувся шепіт. З одного боку шелестіли дерева, з другого – висока густа трава. А разом виходило:

– Лесета, Лесета, Лесета.

Кругом дуби, ясени, буки та в’язи. Ще одна липа стояла ніби якось осторонь. Її шепіт вирізнявся. Був якийсь переляканий чи тривожний. Степан підійшов ближче. Липа якось здригалася і, здавалося, шепотіла:

– Не йди, не йди, не йди.

«Дивовижа і тільки. Мабуть людський розум не в стані все це збагнути і розгадати. Знати б тільки, чи цей їхній світ ворожий щодо нас. А як ти знатимеш? Мабуть, що ворожий. Хоча, якщо подумати, то що ми їм зробили? Нічого поганого. Хіба те, що вони померли, а ми живемо. Всі вони давно померли. А померлих ми якось… Боїмося чи що… А власне, що ми знаємо про смерть? Нічого не знаємо. А може смерть – це життя в іншому вимірі? Може… Однак я прийшов і мушу щось у тому світі зрозуміти. Хотів би зрозуміти. Якщо…»

І раптом Степан здригнувся і закляк. То здичавіла кішка, сполохана парубком, дико засвітила очима, нажахано заверещала і зникла в гущавині. Степан посміхнувся. Ото лицар! Кішки злякався.

«Це просто нерви в напрузі».

І вже, сміючись над собою, а може, захотілося почути людський голос, хоча б власний, запитав:

– Панно Лесето, надіюсь, це були не ви?

І почув:

– Не я! Не я! Не я!

Голос був жіночий і лунав десь… Навколо Степана, без напрямку, без джерела.

– Це ви, панно Лесето, розмовляєте зі мною?

– Це я, це я, це я…

– А де ж ви?

– Я тут! Я тут! Я тут!