– То чого ж ти тоді кажеш, що Лесети нема?

– Бо я в ті байки не вірю. От якби я сам міг переконатися. А так…

– А як же ти міг би переконатися, щоб повірити?

– Переночувати в замку – от як! Єдиний вихід.

– Один підеш – не повірять, що б ти не розказував. А піти удвох – то може й нічого й не показатися. Бо привиди, вони, знаєш, не люблять колективних відвідин.

– Це вони самі тобі казали?

– Не казали, але я так думаю.

– Ти собі думай що-завгодно, але я тобі кажу, що ніяких привидів там немає.

– А я певен, що є. У всіх старовинних замках є привиди. Ось і про Підгорецький замок розказують…

– А ти слухай, то тобі такого нарозказують, що в найстрашнійшій казці такого не вичитаєш.

– Не віриш?

– Не вірю.

– А те, що Лесету бачили?

– Теж не вірю. Може дівчина собі гуляла. Наша ж таки дівчина.

– Біля замку?

– А як і біля замку, то й що? Може на здибанку йшла собі, то й пішла подалі від людей.

– Яка там здибанка! Сукня така біла та пишна, видать, весільна, з довжелезним шлейфом. І фата на ній, вся в пацьорках, так і блищить, так і переливається. У вінку. Квітки свіжі, наче щойно зірвані. А ти кажеш…

– От піду в замок, побачу Лесету – тоді тобі й розкажу, чи така вона красна, як про неї розказують.

Сперечалися між собою два хлопці-ровесники. Було їм щойно по шістнадцять літ на кожного. Обидва заповзяті та задерикуваті. Ще й до парубків не доросли, а так і горять, так і хочеться їм здійснити щось небачене, щось дивовижне. Однак Микола все ж спокійніший був, розважніший і навіть трохи романтичний. Йому хотілося вірити, що десь там біля замку чи й в самому замку ходить Лесета у своєму весільному вбранні. І лячно в таке вірити, але ж так хочеться. І то нічого, що Лесета жила скількись віків тому, однак…

Степан мав іншу вдачу. Казки та легенди і він любив. Але ж то казки, видумки всякі. А в житті все має бути на своїх місцях. І нічого вірити у всякі химери. Що є – те є, а чого нема, то вибачайте. І постановив собі Степан неодмінно піти до замку. І не просто до замку піти, а й в замок проникнути, щоб там і переночувати.

«Було б добре і в Лесетину світлицю потрапити, але там сигналізація. Тут вже нічого не зробиш. Нічого нікому не скажу, бо  спробуй скажи комусь, то по секрету все село знатиме. Сказав би Миколі, йому можна сказати – так за мною ув’яжеться. О, від Миколи не відчепишся. Не візьмеш – то назирці піде. Ні, це не годиться. Мовчати, мовчати, як риба. Приготуватися – і вночі… Що там казати? Воно таки трохи страшно. Удвох веселіше було б. Але ж, як кажуть: вовка боятися – в ліс не йти. А я таки і в ліс піду, і вовка не злякаюся. А може й Лесету побачу, якщо вона і справді там є. Правда, хлопці потім віри неймуть, але то вже таке… Нехай вже самі йдуть, щоб пересвідчитися…»

 

Особливих приготувань не треба було. А що там?

«Так… Свічка, сірники, бо запальничка може гавкнути. Ще ліхтарик. Мотузка. Про всяк випадок. Пляшка води, бо пити захочеться. Кілька бутербродів. Мабуть і все. А-а, ще маленький образок треба взяти, бо ж іду на зустріч з потойбічною силою. Зустріч з привидами. А я, окрім «Отче наш» і «Богородице Діво», і молитов ніяких не знаю. А треба ж певно ще щось знати. Та що вже тепер? Не чекати ж і справді, доки я ще щось вивчу. А-а, досить і того. Та й привидів там ніяких нема. То все людська фантазія. Воно, звичайно, моторошно. Але ж я не якийсь страхопуд. А може-таки треба було Миколу взяти з собою. Він би пішов. О, ще й як би пішов. Та то було б зовсім не те. Ні вже, як намітив, так і зроблю. Піду сам. А що вже розмов потім буде. Та нехай. Що мені ті розмови? Нехай знають, особливо дівчата, що я не страшко».